– Враховуючи сьогоднішні ціни – операція солідна. Підозри якісь є?
– Конкретних поки що ні. Я тільки почав. Але думаю, замішані люди серйозні. Мабуть, буде створено групу. Вже дзвонили з управління.
– Оце, мабуть, і воно. – Хтозна… Може… Але три дні великої ролі у цій справі не відіграють. Тут, може, й термін продовжувати доведеться…
– Іноді й один день, і година навіть відіграє роль. Ти ж знаєш.
– Та я знаю, але… У мене ж навіть нема ще версії… Отже…
– Версія може з'явитися будь-якої хвилини… А вони поспішають. Там, де задіяні великі гроші, діють розумні й винахідливі люди.
– Ти, звичайно, маєш рацію, але… Інтуїція мені підказує, що вітер не звідси.
– Щодо вітру… навіть найдосвідченіші метеорологи помиляються. "Вітер змінних напрямків" – це їхній вираз. Подумай, Стьопо, подумай гарненько. Що за один директор магазину, його працівники?
– Директор – жінка…
– Знову жінка?
– Як бачиш. І знову-таки симпатична. Не дуже молода, років під п'ятдесят, але з тих, які подобаються чоловікам.
– Заміжня?
– Втретє. Перший чоловік помер. Другого вона вигнала – дуже пив. Третій – тренер дитячої спортивної школи, майстер спорту.
– Діти є?
– Дочка від першого шлюбу. Заміжня. Живе в Сімферополі. Чоловік підполковник. Від матері матеріально не залежить. Хоча мати іноді й надсилає їй на свята подарунки, грошові перекази. Розумію, що ти хочеш спитати. Так. Живе, мабуть, не на голу зарплатню. Де ти бачив, щоб керівники в торгівлі жили на голу зарплатню? Але вона працює в торгівлі майже тридцять років, а жодного разу до судової відповідальності не притягалася.
– Значить, розумна жінка, тим більше варта уваги. А її працівники?
– Усі дівчата. Жіночий колектив. Чоловік лише один – вантажник…
Прізвище вантажника магазину було Дармовис.
Розділ II
Загадковий Нолик
Шурик Дармовис зустрівся в електричці зі своїми однокласниками. Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко їхали до станції "Соколівка". А Шурик Дармовис на дві зупинки далі – до Троянди.
У Троянді у Дармовисів була дача.
Почувши про те, що Киселі придбали у Завалійках розвалюху, знесли і почали будуватися, Шурик висловив співчуття:
– Ото як школу закінчимо, і новосілля, може, справите. А може, й ні. І будматеріали зараз дорогущі, і робота. Тато нізащо не захотів будуватися. Ми готову купили. Тато сказав: "Зараз будуватися – зі здоров'ям прощатися".
Женя почервонів і одвернувся. То була свята правда. Торік вони заклали фундамент, і на цьому будівництво припинилося. Фундамент заріс бур'яном так, що й не видно його. Та й узагалі вся ділянка їхня густо заросла бур'яном. Хоч вони з осені посадили часник, а навесні картоплю, огірки, помідори, моркву, петрушку, цибулю, редиску. Але дивитися за городом було нікому, всі працювали, та й досвіду не мали. І двічі підгорнувши картоплю і просапавши грядки, на більше не спромоглися. На кінець літа на городі були такі джунглі, що сапками вже й не проб'єшся, руками виривати треба.
– Ніщо в нас так не родить, як бур'ян, – жартував Женин дідусь-журналіст, ініціатор цієї "будови століття".
Женин тато в цьому році спромігся завезти всього дві тисячі цеглин, чого ледве вистачало лише на четверту частину задуманого і запроектованого. Цегла, акуратно складена під сараєм і накрита руберойдом, теж уже заросла будяками.
Найчастіше у Завалійки наїжджали Женя з Вітасиком. їм тут дуже подобалося, і вони навіть із дозволу батьків іноді ночували у сусідки баби Секлети. Але боротися з бур'янами вони не вміли та й, чесно кажучи, не дуже й хотіли. їх цікавило зовсім інше. їх цікавила таємниця підземелля колишнього Георгіївського монастиря. Торік Жорі Лук'яненку, якому кілька днів довелося просидіти під землею, здалося, що там хтось живе. Жені й Вітасику, коли вони проникли у підземелля, теж так здалося. Але поки що розгадати таємницю не вдавалося. Наукова експедиція, яка спеціально досліджувала підземелля, нікого там не виявила.
А цього року влітку, рано-вранці, переночувавши у баби Секлети, Женя й Вітасик вже не вперше пішли на кладовище, де в одному зі склепів був хід у підземелля, і раптом побачили, що зі склепу вийшов незнайомий хлопець, приблизно одного з ними віку. У сріблястому спортивному костюмі і темних окулярах. Побачивши Женю й Вітасика, хлопець метнувся в кущі і зник. Вони кинулися за ним, але його, як то кажуть, і слід прохолов. Півдня вони потім нишпорили по всьому селу, по околицях, розпитували, але ніхто не бачив хлопчика у сріблястому спортивному костюмі й темних окулярах.
Це було тиждень тому.
І от вони знову їхали у Завалійки і зустріли в електричці Шурика Дармовиса. Жені було так досадно, що вони його зустріли. Хвалиться своєю дачею, а з їхнього "будівництва" підсміюється. Розумник який!
І раптом Шурик сказав:
– Я з таким чуваком цікавим познайомився позавчора. Окуляри в нього – будь здоров! Темні, модні… як із "Матриці".
Шурик любив всяке модне.
Женя й Вітасик вражено перезирнулися.
– Що-що? – роззявив рота Вітасик.
– У сріблястому спортивному костюмі? – спитав Женя.
– А ви його знаєте? – тепер уже здивувався Шурик.
– Ні…
– А чого ж?
– Ну, бачили просто…
– Здаля…
– Здаля! – хмикнув Шурик. – Я говорив з ним. Ці-іка-авий чувак!.. На вигляд – наче ми з вами, ровесник, а насправді якийсь чемпіон, мабуть…
– Чемпіон? Чого ти так думаєш? – спитав Женя.
– А він однією рукою півблока залізобетонного отак узяв і пересунув, наче дерев'яну чурку. А там кілограмів двісті, не менше. Це у сусіда нашого після будівництва лишилося. "Ого!" – кажу. Він мене не бачив, я ззаду підійшов. Він так різко обернувся, що я аж злякався. "Ну ти й мощняга!" – кажу. А він засоромився, махнув рукою… Познайомилися. Його Ноликом звати.
– Ноликом?
– Арнольд, мабуть. А зменшено – Нолик. Як Кукуленка з дев'ятого "Б".
– Ага, – згадав Женя.
Справді, в їхній школі у дев'ятому "Б" вчився Арнольд Кукуленко, якого звали Ноликом.
– А що він там робив, у вас? – спитав Вітасик.
– Не знаю. Когось шукав, по-моєму. Я не встиг розпитати. Мене мама гукнула. Я два кроки одійшов, щоб спитати, що вона хоче, обернувся, а Нолика вже нема. Я потім усі дачі оббігав, весь куток… Так більше й не бачив. А окуляри – во! І костюмчик, і кросівки на товстелезній підошві – фірма!.. А ви де його бачили?