Професор спускався першим, капітан одразу за ним.
Небезпечні хвилини завжди довгі, тягучі. Капітанові здалося, що сходи безкінечні.
"Треба було взяти з собою когось зі своїх хлопців… Але все відбулося так блискавично…" – думав капітан.
Сходи скінчилися.
У підземному склепі лежало п'ять кам'яних надгробків. На підлозі у безладді валялося кілька мармурових брил. А в стіні зяяв отвір: брили були звідти, вони затуляли колись вхід у підземний коридор.
– Особливо треба пильнувати, коли минатимемо перехрестя, завороти, бічні ходи, – шепнув професор.
Вони пройшли коридором метрів десять і спинилися перед масивними іржавими залізними гратами-дверима.
– Це сталося тут, – шепнув професор, – ґрати були замкнені на замок. Зараз замка нема.
Він штовхнув ті ґратчасті двері, вони зі скреготом розчинилися.
Рушили далі.
Промінь ліхтаря вихоплював з мороку лише метрів п'ятнадцять-двадцять, решту довжелезного підземного ходу поглинала темрява.
Як не пильнували вони, але напад був такий блискавичний і раптовий, що капітан не встиг зреагувати. Він тільки помітив, як із-за рогу вистромилася, наче просто з земляної стіни, величезна рука, схопила професора за шию… Мить – і професор, відчайдушно шкрябонувши ногами об землю, зник за рогом.
Капітан скочив уперед:
– Стій! Стрілятиму!
Перше, що побачив капітан, коли спрямував світло ліхтаря у бічний хід, було перекошене від болю лице професора, якого притискав до себе, обхопивши ззаду руками, горилоподібний незграба у шахтарській касці з ліхтарем. Друга його рука, вистромившись із-за професорової спини, спрямовувала на капітана обріз двостволки.
Стріляти неможливо. А часу на роздуми не було.
Викинувши вгору і вперед руку з ліхтарем, щоб на мить відвернути увагу, капітан одночасно щосили ногою вдарив по обрізу. Постріл прозвучав глухо, як у бочці. Посипалося згори – жакан влучив у землю над головою капітана. Наступної миті Горбатюк ударив нападника пістолетом по голові. Брязнуло скло – капітан вцілив по ліхтарю каски. І одразу відчув, що падає назад. Поштовх був такий дужий, що повалив і капітана, і професора на землю. Капітан миттю підхопився, але нападника вже не було. На землі тільки валявся обріз.
– Назад! До дверей! – вигукнув капітан. Вони кинулися назад.
– Ще якийсь вихід є? – спитав капітан.
– По-моєму, ні, – сказав професор. – В усякому разі мені не відомо… Ну й бугай! Я ж вам казав!
– Якщо іншого виходу нема, він рано чи пізно вийде, – сказав капітан. – Отже, бігати за ним по підземних лабіринтах нема рації. До того ж я, здається, розбив йому ліхтар, довго він не блукатиме. Ходімте нагору. Я пильнуватиму біля входу, а ви, будь ласка, ідіть до себе на дачу, подзвоніть у міліцію і одразу ж своїй дружині, я їй обіцяв…
Розділ XXVII
Вона усміхнулася крізь сльози
– Чуєте? – пошепки спитав капітан Попенко.
– Наче хтось заплакав… – прошепотів Василь Сергійович.
– Вмикайте ліхтар. Ходімте.
Вони пішли підземним коридором, сторожко вслухаючись і вдивляючись у кожен закуток, у кожне відгалуження підземного лабіринту.
Враз ліхтар вихопив із темряви дві постаті, що, скоцюрбившись, притулилися у ніші. Одна була у зимовому пальті, хустці і валянках, друга у ватнику, чоботах і в шахтарській касці з ліхтарем.
Якби Анатолій Петрович не сподівався побачити тут Іру Іващенко, він би, мабуть, її не впізнав. Таким страдницьким, змученим було обличчя дівчини. Вона обіймала руками "шахтаря" у ватнику, затуляючи його собою. По щоках її струменіли сльози.
– Іро! Що з вами? – вигукнув капітан Попенко.
– Ой! Це ви?! – скрикнула дівчина. – Як добре!.. Це… це… Жора!.. Жора!.. Жора!..
І вона знову гірко заплакала.
– Що? – здивовано дивилися вони на хлопця, який похмуро мовчав, одводячи погляд.
– Так далі неможливо, неможливо!.. Все що завгодно, але не ця могила, – крізь сльози причитала дівчина.
І раптом…
– Ой!.. – скрикнула вона. – Бережіться!
Але було вже запізно.
Страшної сили удар звалився на голову Василя Сергійовича, і в ту ж мить хтось рвонув із його рук ліхтар. І запала темрява.
– Стій! Стій! Стрілятиму! – тріснув постріл, посипалася земля.
Капітан Попенко стріляв угору.
Та не встигли вони опам'ятатися, як із глибини підземного коридору почулися якісь глухі удари, потім блиснув ліхтар і почувся бадьорий голос:
– Агов! Що це у вас тут робиться? Довелося якогось дядька по кумполу вдарити. Ліз на мене як трактор.
– А ви хто? – озвався капітан Попенко.
– Як – хто? Старший сержант Бодня. Василь Захарович.
– А де той, що на вас ліз? – Як – де? Лежить отут-о. Відпочиває.
– У вас є чим його зв'язати? Бо як очухається, клопіт буде. Слон, а не людина.
– Я бачу. Є очкурець, аякже. На затримання йшов. Якраз вийшло до шмиги, пане капітан.
– А ви звідки знаєте, хто я?…
– А мене ж хлопці спрямували. У льосі чатують.
– Молодці хлопці! – сказав Василь Сергійович, нарешті підводячись і чухаючи забиту потилицю. – А як же Помпочка, пане Бодня?
– А-а, то це ви дзвонили… Дякувати Богові, Помпочка сам утихомирився, спати ліг.
– Пощастило.
– Отож-бо… Ну, все. Зв'язати я його зв'язав, а от транспортувати доведеться гуртом. Важкий, сатана… О! І дівчина знайшлася? – він посвітив ліхтарем у нішу. – І пальто бабине на місці, і хустка, і валянці. Все гаразд. Чого ж плакати?
Вона усміхнулася крізь сльози.
Розділ XXVIII
І тут задзвонив телефон…
– Мовчать. Обидва, – капітан Горбатюк зітхнув.
– Нічого, заговорять, – підбадьорив його Попенко. – Наберись терпіння.
– Гугнявий мене менше турбує. Є свідки, потерпілі. І професор його признав, і прибиральниця з музею, і речові докази (обріз, шахтарська каска). Правда, Забарило поки що відмовляється. Мабуть, боїться… Але тут більш-менш усе зрозуміло. Ікони, старовина… Кримінальні мотиви не викликають сумніву. А от Лук'яненко… Нащо йому були ті ефемерні ризиковані підземні пошуки, коли у нього в руках реальна прибуткова справа?
– А що каже дівчина? Як вона пояснює?
– Плаче. Весь час плаче. Сама нічого не розуміє. Він їй тільки сказав: "Не питай мене нічого. Я тобі потім усе поясню. Я не міг інакше. Але я це робив не для себе, не для зиску. Вір мені. Я люблю тебе й хочу, щоб наше життя було чистим". – Як вона опинилася в підземеллі? – запитав Анатолій Петрович. – Сама знайшла пролам у стіні, потім його розшукала, чи як?