– Він у мене взагалі добрий, – сказала професорша. – Хоча на перший погляд суворий, відлюдькуватий.
– Я чогось думаю, що саме цим і пояснюється його "таємниче зникнення". Можливо, він хоче комусь допомогти. І не хоче вас зайве турбувати, знаючи, як ви близько берете до серця все, що стосується його.
– Ви думаєте? – з надією спитала вона.
– Я майже певен. Вам не слід дуже хвилюватися. Наберіться терпіння. І сидіть удома, чекайте його дзвоника.
– Ви думаєте? – повторила вона.
– Я вам дзвонитиму теж. Щойно матиму якісь новини – одразу вам подзвоню.
– Я вас дуже прошу! Я так хвилююсь!
– До побачення!
Капітан вийшов із квартири професора Барабаша і глянув на годинник. Було за чверть восьма. Якийсь час він вагався – чи зручно о такій годині турбувати малознайому людину? Потім наважився і подзвонив у квартиру Маргарити Зенонівни. Почекав трохи і подзвонив знову. Через хвилину подзвонив утретє. Ніхто не обізвався. Очевидно, Маргарита Зенонівна ночувала у знайомих на дачі.
Розділ XXIV
Професор розкриває карти. "Він тут!"
Це було так незбагненно і страшно, що навіть баба Секлета втратила рівновагу.
– Де ж вона ділася? Що ж це робиться? – розгублено повторювала баба, зазираючи за діжки, риючись у картоплі. – Може, вийшла, а ви не почули?
– Ні. Вийти вона не могла, – вперто твердив тато. – Якщо у льосі нема іншого виходу, то…
– Та ви що? Де ж тут інший вихід? – баба тільки руками розводила.
Хлопці принишкли, їм по-справжньому було страшно. Всі вилізли з льоху пригнічені й мовчазні.
– Треба заявити в міліцію. Це вже не жарти, – похмуро сказав тато.
– Капітан Горбатюк обіцяв же зранку приїхати, – нагадав Женя.
– Все одно. Треба подзвонити місцевим органам. Хай підключаються офіційно, – і тато пішов дзвонити.
Він довго не повертався. На жаль, телефони міліції ще працюють не бездоганно – чималу годину ніхто не брав трубку.
…А в цей час капітан Горбатюк уже мчав на мотоциклі по шосе, що вело на Завалійки.
На узбіччі стояла "Лада", і якийсь чоловік безпомічно копирсався в моторі.
Капітан уже проскочив ту "Ладу", але краєм ока встиг помітити – та це ж професор Барабаш!
Капітан різко загальмував, круто розвернувся і під'їхав до професора.
– Доброго ранку, Іване Степановичу! Що сталося?
Професор визирнув із-під капота:
– А-а, це ви?… – і з притиском додав: – Пане капітан!
– Не ображайтеся, Іване Степановичу. Я не обдурив вас. Я таки член Товариства української мови і проводжу роботу у нашому райвідділі. А де я працюю, ви мене просто не питали, – капітан зліз із мотоцикла і зазирнув у мотор. – Але оскільки ми вже зустрілись, дозвольте кілька питань… Хочу тільки застерегти: йдеться про злочинну групу і, може, навіть про вбивство. Якщо ви щось знаєте і приховуєте, це небезпечно передусім для вас. Не кажучи вже про вашу дружину. Та й інших невинних, чесних людей.
Професор випростався. Капітан теж. Вони дивились один одному просто у вічі. Професор насупив брови.
– Чому ви одразу не представилися? Ще тоді. Ми б не втратили час.
– Я обіцяв вашій дружині.
– Я знав, що вона не витримає і звернеться до міліції… Але ви так щиро говорили, – я навіть не запідозрив… Байдуже! Зараз це вже не має значення. Ну що ж… Очевидно, з моєї таємниці вже нічого не вийде. Так от! У двох словах… Під час Першої світової війни ігумен Георгіївського монастиря у Завалійках, боячись розграбування, зняв з олтаря, з царських врат найцінніші ікони шістнадцятого, сімнадцятого століть і закопав у підземеллі. Про це ніхто не знав.
– А як дізналися ви?
– Цієї зими я був у Франції і познайомився з дуже цікавою людиною – майже сторічним професором Хоржевським. В юності, за часів революції, він був ченцем Георгіївського монастиря і разом з ігуменом і ще двома монахами закопував ті ікони… Але мене цікавили не ікони. Мене цікавив архів монастиря, який вони закопали разом з іконами. Той архів має велику наукову цінність для нашої національної культури. І мені захотілося самому, власноручно відкопати його. Знаєте, ота віковічна сверблячка першовідкривача.
– Ясно, – сказав капітан. – Щось подібне я й передбачав. Але хтось, мабуть, теж дізнався про таємницю монастирських руїн. І когось цікавив не архів, а саме ікони. І у вас відбулося зіткнення, так?
– Так.
– Чого ви сьогодні вночі вирішили їхати у Завалійки?
– Я вирішив завалити хід у підземелля. Щоб злочинці не могли туди проникнути. Після тої сутички спершу я був у шоковому стані. А потім дійшов висновку, що поки що це єдиний вихід. Я ще сподівався на оте першовідкриття. А тепер бачу…
– Той хід починається на кладовищі, від склепу?
– Так.
– Сідайте на мотоцикл, у коляску. їдьмо!
– А… а машина? – Замкніть. Потім заберемо.
Вже коли мотоцикл мчав по шосе, капітан спитав:
– Вас ударив Глухонімий?
– Так. Я зіткнувся з ним у підземному коридорі. Посвітив ліхтариком і раптом… Він схопив мене за руки: "Забудь про підземелля. Якщо хочеш бути живим". Я почав щось обурено кричати, вириватися. Але він тримав мене так міцно, наче в лещатах. Я спробував застосувати прийом, вдарити його ногою, але не зміг, було тісно. Він головою вдарив мене в лоб. На ньому була шахтарська каска з ліхтарем. Удар був такий страшний, що я втратив свідомість. Коли отямився, його вже не було. Ледве вибрався нагору. І там знову втратив свідомість.
– А де там вхід у склеп? Я начебто уважно дивився.
– Дріт у двох місцях перепиляний ножівкою, ці місця замасковані, треба тільки знати, як відігнуть, і двері легко відчиняються. Петлі спеціально змащені тавотом.
– Якщо я правильно розумію, під монастирем ціла мережа підземних печер?
– Так.
– І про це у селі ніхто не знає?
– Здається, ні. Це було таємницею монастиря. Так в усякому разі твердив професор Хоржевський. Такі підземні печери під монастирями – явище не поодиноке. Згадайте Києво-Печерську лавру, Звіринецькі печери з підземною церквою давньоруських часів.
Говорити було важко, стрічний потік повітря забивав, перехоплював подих, доводилося майже кричати. Тому вони припинили розмову.
Нарешті мотоцикл зупинився біля кладовища. Коли вони підійшли до склепу, професор раптом схопив капітана за руку: