Вітасик спохмурнів.
– Залякує… Авжеж… Значить, боїться. Ти йому небезпечний.
– І ти.
– У мене, до речі, теж нові факти, – і Вітасик переказав Жені розповідь Клавдії Іванівни.
– Все ясно, – похитав головою Женя. – Злочинна організація. І Циган, і Рудий, і Пищенко – всі там.
– То що ж – мовчатимемо?
Женя зітхнув і одвернувся:– Не знаю.
– Можна бути або з тими, або з цими. Третього не дано. По-моєму, Пищенко хоче тебе перевербувати. Судячи з його слів. Може, хочеш до них перекинутися?
– А ти хочеш знову посваритися?
– Ні… Слухай, давай так домовимося – стежити, шпигувати не будемо, але розказати про все, що ми знаємо, по-моєму, треба. Надто важлива інформація.
– Так. Мабуть, треба. Будь що буде! – Женя махнув рукою.
Розділ XIV
Третя розмова капітанів. Терміновий виїзд у Жовтневе. Знайомство з Диким. Підозри збільшуються
Вони сиділи, як завжди, на балконі свого дванадцятого поверху пізно ввечері, після важкого робочого дня. За рідкісними винятками вони майже щодня зустрічалися – один вечір у Горбатюка, другий – у Попенка. Так уже в них було заведено відтоді, як одержали квартири в одному будинку, на одному поверсі.
– Отже, підсумуємо, що зроблено у справі агента СД. Спершу ти, потім я, – сказав капітан Горбатюк.
– Ну, після того, як хлопці розповіли про інцидент у поштовому відділенні, я, вибравши вільну хвилину, подався туди, поговорив із Клавдією Іванівною. Дуже славна жінка, виявила справжній ентузіазм, відшукала і саму квитанцію, і запис у комп'ютері. На квитанції, як ти знаєш, пишеться лише населений пункт і прізвище. Але й цього вистачило. Яворський переказував гроші у приміське селище Жовтневе. Там, слава Богу, лише одне відділення зв'язку. Я поїхав туди, і поштарка Маруся, теж симпатична дівчина, одразу назвала мені адресата, показала переказ, по якому директор фірми "Варіант" Дикий Семен Панасович одержав гроші. Маруся його добре пам'ятала, бо не щодня бувають такі перекази. Чим займається фірма і що за людина Семен Панасович Дикий, з'ясувати поки що не встиг. Просто не зміг. Офіс фірми на замку. Семена Панасовича вдома теж не було. Власне, офіс міститься в його помешканні. Він знімає дві кімнати у приватному будиночку, хазяйка якого сказала, що вона його майже не бачить, він весь час кудись їздить, дома не сидить. Сім'ї в нього нема, живе сам. Хоча чоловік уже й не молодий – лисий, з сивими вусами. Не п'є, не гуляє. Більше нічого сказати про нього хазяйка не змогла. "Може, каже, й хороший чоловік, а може, й пройдисвіт… не знаю…"
– Ясно, – сказав Степан Іванович. – Ну, а мої підопічні, Циган і Рудий, просто пройдисвіти, злодії та шахраї без усяких "може". Циган – це Комаров Євген Романович, а Рудий – Мамлюк Аркадій Семенович. Встановити їхні імена було не дуже важко, оскільки обидва у нас на обліку, мають по одній судимості. Проте відомостей, що вони стали підприємцями, поки що нема.
– Стьопо, треба було б постежити за квартирою Семена Панасовича у Жовтневому. Бо так ми з місця не зрушимо, – сказав Анатолій Петрович. – Тепер уже ясно, що зв'язок між фірмою "Варіант" і академіком Яворським безпосередній. Не думаю, щоб академік добровільно переказав сорок тисяч Дикому, хоч і підписався Добровольський.
– Я теж про це думав. І це не дуже й важко. Хоч і знову ми починаємо справу приватно. Якраз у Жовтневому мої хлопці "пасуть" зараз одного дядечка, який проходить у справі про розбійний напад на кафе. Я їх попрошу, вони кинуть оком і на офіс Дикого.
– А от хлопцям треба категорично заборонити займатися розшуком, стежити і підглядати. Бо це погано скінчиться. Хоч Женя й не признається, відмовляється, але оті сліди на його щоці й носі – не результат випадкового падіння, як він каже. Я певен.
– Та скільки ж уже говорилося. Я весь час наполягаю, щоб вони самі нічого не робили.
– То такий народ, що треба ставити питання руба.
– Мабуть, доведеться.
Так несподівано й категорично було вирішено питання про участь Жені й Вітасика у розслідуванні справи про агента СД.
Наступного дня хлопці капітана Горбатюка доповіли з Жовтневого, що до офісу фірми "Варіант" приходили Рудий і Циган – питали Дикого. Та, крім старої хазяйки, нікого не застали. Покрутилися на вулиці, почекали трохи і поїхали ні з чим.
А надвечір з'явився Дикий. Капітан Горбатюк негайно виїхав у Жовтневе.
Довго не відчиняли.
Степан Іванович помітив, як у вікні мелькнула лисина й вуса.
Але й після цього не відчиняли. Горбатюк загрюкав у двері дужче й вимогливіше. Один з його хлопців стояв на вулиці біля воріт, другий ховався за сараєм. Нарешті дзвякнула клямка, і на порозі з'явилася хазяйка, маленька гостроноса бабуся у хустці і теплій безрукавці:
– Хто це двері виламує? Що таке?
– Пробачте. Довго стукав, вирішив, що не чуєте. Мені Дикого Семена Панасовича.
– Нема його.
– Пробачте… Мені здається, ви помиляєтесь.
– Коли здається, перехреститися треба.
Капітан був у цивільному, і хазяйка виявляла твердість і непохитність. Капітанові не лишалося нічого, як тягти службове посвідчення. Хазяйка піднесла його до світла, що падало з сіней, уважно роздивилася.
– Так би й сказали. Проходьте.
Вона пропустила Горбатюка в хату, защепила клямку й гукнула від дверей:
– Семене Панасовичу! Це з міліції. Виходьте!
З дверей другої кімнати визирнула лиса голова. Очі були стривожені:
– Ви до мене?
– Семен Панасович Дикий? Добрий день! Якщо дозволите?
– Заходьте.
Кімната, у яку зайшов Горбатюк, була заставлена шафами. Ні стільців, ні столу не було. Лише біля вікна стояло ліжко з пірамідою подушок, під мереживним покривалом, накритим зверху гаптованим рушником.
Дикий провів його далі, у сусідню кімнату. Тут уже стояв великий стіл, багато стільців, диван. На стіні висіли якісь діаграми, графіки і портрет сивого бороданя, не знайомого Горбатюку. Це, мабуть, було робоче приміщення фірми "Варіант". Капітан помітив ще одні двері, які вели у передпокій і надвір – другий окремий вхід. "Для маневру", – подумав Степан Іванович.
– Сідайте, – запросив Дикий. – Чим зобов'язаний?
– Пробачте, будь ласка, за пізній візит. Але ви так рідко буваєте вдома, що піймати вас просто неможливо.