Ну, а вже про однокласників з шостого "Б" і говорити годі.
Хлопці заздро гигикали, дівчатка не давали їм проходу.
– Ах, які умнички-розумнички! – вигукувала староста Оксана Фіцелович.
– У шостому "А" всі тепер луснуть від горя, що в них нема таких, – казав Вова Сорока.
– Утерли ми їм носа, – казав Шурик Дармовис.
А Милочка Петриківська, красуня і принцеса Милочка, яка ніколи не вдостоювала їх привітним поглядом, а дивилася завжди зверхньо та презирливо, тепер позирала на них так, як ніколи не позирала на Граціанського. Навіть коли слухала його плеєр.
– І чого тільки я, дурень, йому заздрив?… – шепнув Вітасик Жені. – Отож-бо! – усміхнувся Женя.
Хтозна, що згадав при цьому Вітасик Дорошенко: чи те, як гримала на нього "мама" Елеонора Іванівна, чи те, як дав йому ляпаса "тато" Борис Борисович, чи те, як стояв "тато" голий у ямі, тримаючи в руках брудний "скарб", а злочинці з панчохами на обличчях у нього той скарб видирали, чи – як замкнули батьки рідного синочка у погребі…
Хтозна…
Було що згадувати.
Ні! Не заздрив Вітасик Граціанському. Анітрішечки! Навпаки.
Було йому щиро Граціанського жаль.
І він сказав про це Жені. І Женя з ним погодився.
Граціанський у школу не ходив. Його взагалі не було в місті. Приїхали баба Манефа і дід Гогоня й забрали його в село. І може, він там поки що й залишиться. Навіть вчитиметься там. Хтозна…
Й от Женя лежить і не спить. Міркує.
А що справді було усі ці дні з Вітасиком Граціанським? Невже його справді викрали після школи і завезли на "фазенду"?
Цілком можливо.
Капітан Горбатюк каже, що злочинці полювали на гроші Граціанського, то, звичайно, вони могли викрасти його сина.
А чи правду каже його друг Вітасик Дорошенко про своє чарівне перетворення? Бо він же фантазер, вигадувати мастак.
Може, він просто втік із дому, на зло йому, Жені, щоб довести, що він таки здатний на щось путнє. І ночував у Хрястові у дядька Мирона, сторожа бази відпочинку. Женя ж йому тоді так і сказав: "Невже ти здатний тільки заздрити, а сам ні на що путнє не годен?" І він образився і втік, щоб довести… І таки довів!..
Женя глянув на картину, що висіла на стіні проти ліжка. Картина була освітлена місячним сяйвом.
І раптом козак Мамай на картині знову усміхнувся і підморгнув Жені.
І таємничий голос бадьоро проказав:
– Усе добре, що добре закінчується!
І зацокотіли, віддаляючись, копита…
А може, це Жені наснилося?… Бо наступної миті він уже спав…
* * *
Оце все, дорогі друзі, що я вам хотів розказати. Я дуже люблю правду, але в житті так багато таємничого, загадкового і незбагненного, що навіть наймудріші вчені на чолі з президентом Академії наук поки що не можуть дати відповіді на всі запитання.
Недарма ж учені зацікавилися проблемами енергоінформаційного обміну в природі, в Україні створене "Українське феноменологічне товариство", щороку проводяться конференції. Формується нова наука – феноменологія.
Отже, вся надія на вас. Виростайте, ставайте вченими і рухайте ту науку вперед.
Може, тоді справа проясниться.
Бо тільки-но я написав ці слова, як почув таємничий голос за спиною:
– Правильно!
І зацокотіли, зацокотіли, віддаляючись, копита.
Цок-цок!
Цок-цок!
Цок-цок-цок!..
Ципа зникає вдруге
Розділ І
Перша поява Ципи. Випадок з капітаном Пилипеєм. Пошуки починаються
Почалася ця дивовижна історія з випадку настільки ж несподіваного, наскільки й комічного.
Шестикласники Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко, ховаючись за парапетом набережної, спостерігали за кормою трипалубного красеня-теплохода "Квітка-Основ'яненко". Там стояв капітан Семен Іванович Пилипей і про щось розмовляв із матросом Платошею. Капітан був високий, стрункий, статурний, у сліпучому кремовому кітелі і неймовірно прекрасному кашкеті з таким самим кремовим верхом, чорним околишем, золотим крабом і золотими позументами на чорному лакованому козирку.
Матрос Платоша у засмальцьованій тільняшці й лиснючих кльошах поряд із капітаном мав вигляд, наче гидке каченя поряд із білим лебедем. Хлопці боляче це переживали, бо матрос Платоша був, можна сказати, їхнім другом – вони упродовж трьох останніх днів ловили разом рибу з десятого причалу, де майже ніколи не швартувалися кораблі. Сьогодні Платоша обіцяв пустити їх на свій теплохід, поки до посадки ще було кілька годин і обстановка дозволяла. Тому хлопці з нетерпінням чекали, коли ж капітан, нарешті, добалакає й піде.
Капітан добалакав, але не пішов. Навпаки, пішов Платоша. Певне, капітан кудись його послав. А сам капітан витяг люльку, натовк її тютюном і запалив. Звідти війнув вітерець, і до хлопців долинули пряно-медові солодкі пахощі. Хлопці перезирнулися й заздро зітхнули.
Й хіба можна було не зітхнути заздро, дивлячись на втілення мрій усього хлоп'ячого народу земної кулі.
І тут на кормі за спиною отого втілення раптом з'явився хлопчик. Женя й Вітасик із таким захопленням дивилися на капітана, що навіть не встежили, як і звідки хлопчик з'явився. Побачили його вже тоді, коли він підходив до капітана ззаду. Хлопчик був такого ж віку, як і вони, мабуть, теж шестикласник. Худий, гостроносий, капловухий, із рудим настовбурченим чубчиком. Він обійшов капітана, глянув на нього ззаду і сказав:
– Пилипей? Здоров! Привіт тобі від Вороного!
Женя й Вітасик почули слово в слово те, що він сказав. Хоча коли капітан говорив з Платошею, не чули анічогісінько. Теж річ дивна…
Але те, що відбулося потім, було просто фантастично. Капітан вирячився на хлопчика з таким жахом, який буває тільки в кіно. Щелепа його одвисла, очі мало не вилізли на лоб.
– Ципа? – прохрипів капітан. Женя й Вітасик теж це почули дуже чітко.
– Я! – весело сказав хлопчик.
– Ні! Ні! Ні! – капітан у паніці швидко позадкував, перечепився об фальшборт, який був йому трохи вище колін, і, змахнувши руками… шубовснув у воду.
Женя й Вітасик тільки побачили, як неймовірно прекрасний капітанський кашкет, наче чайка, злетів із його голови, плавно опустився на воду і загойдався на хвилях.
– Людина за бортом! – дзвінко закричав Ципа, схопив рятівний круг і кинув у воду.
І майже тієї ж миті згори, з верхньої палуби кинувся у воду матрос у кльошах і в тільняшці. Ще коли він летів у повітрі, хлопці зрозуміли, що то був Платоша. На набережній уже юрмилися цікаві і, перехилившись через парапет, збуджено вигукували: