І тут вони знову побачили високого юнака. Він вискочив із-під коліс за кілька вагонів од них і загукав, побачивши їх:– Стійте! Зупиніться!
Але вони знову шмигонули під колеса і ледь-ледь не вгналися під маневровий тепловоз, що з'явився на першій колії.
На мить присіли, перелякані, а тоді щодуху рвонули вздовж колії, а потім знову шмигонули під товарняк.
Якби юнак був не такий високий, йому б легше було шмигляти під вагонами. Тут у хлопців була явна перевага. Це й дозволило їм одірватися від переслідування.
Нарешті вони вискочили за межі станції, на якийсь порослий бур'янами пустир. І тут Женя, що біг попереду, з усього розгону потрапив у чиїсь обійми.
Підняв голову – і не повірив своїм очам.
Його міцно тримав у руках… Шипуля. Шипуля був вражений не менше, ніж Женя Кисіль. Він гигикнув, потім зареготав:
– Ні! Не вірю! Так буває тільки у казках. Хоч я й не тебе чекаю, але й ти мені дуже потрібен. Ходімо! – він обернувся до Вітасика, що стояв осторонь, здивовано дивлячись на них. – А ти – киш! Рви звідси!
Але замість того, щоб тікати, Вітасик рвонувся вперед:
– Ні! Я його не залишу. Ми разом.
Шипуля вибалушився на нього:
– Що? – потім нахмурив брови. – А чого ви бігли? За вами хтось гнався?
– Гнався! З міліції! – Женя задерикувато глянув на Шипулю і смикнувся всім тілом. – Пустіть! Бо…
Він не договорив – Шипуля підхопив його під руку, другою згріб Вітасика і разом з ними у кілька стрибків миттю доскочив до машини, що стояла за пустирем на дорозі.
Водій машини вже відчинив передні й задні дверцята.
Шипуля силоміць запхнув хлопців у машину, почав залазити сам (йому непросто було впихати своє велетенське тіло у "Жигулі"), і в цю мить на пустирі з'явився юнак. Він замахав руками і загукав:
– Стій! Стій!
Але добігти до "Жигулів" не встиг.
Шипуля вже хряснув дверцятами, і машина з місця набрала швидкість.
Тільки тепер Женя збагнув, яку дурницю він упоров. Вони тікали від того, хто хотів їх захистити, і потрапили прямісінько до рук злочинців.
Вітасик сидів на передньому сидінні поруч із водієм. Женя на задньому з Шипулею. Він глянув на водія. Це був той самий низенький дядечко в окулярах, з борідкою, який його викрадав.
Дядечко, напівобернувшись, глянув на Женю і криво усміхнувся:
– От бачиш, знову зустрілися. Попереджали тебе по-хорошому. А ти стукаєш, дятлик. Негаразд. Тепер доведеться відповідати. То ж не жарти, серденько… То…
Він, мабуть, іще хотів щось сказати, але тут Шипуля, озирнувшись назад, перебив його:
– Здається, нам сідають на хвоста. Жми.
Женя витяг шию, намагаючись теж зазирнути у заднє скло, та Шипуля рвучко присадив його:
– Тихо будь!.. Мало того, що через вас, тюльки, велику рибу впустили, так ще й клопіт маємо… І не радійте! Для вас краще, коли нас не доженуть… Бо ми вами прикриватися будемо. Ви наші заручники.
Хлопці відчули всю смертельну небезпечність свого становища.
Стрілка на спідометрі вже минула риску "сто" і підбиралася до ста десяти.
Машин на шосе в тому місці було небагато, і це давало змогу розвивати максимальну швидкість.
Та несподівано з узбіччя, де стояв мотоцикл, зробив крок на шосе і підняв руку зі смугастим жезлом міліціонер.
Водій ледве вивернув машину, щоб не збити його з ніг. Але навіть не пригальмував. Тільки хукнув перелякано.
– Не тушуйся! Газуй! – засміявся Шипуля.
Женя все-таки обернувся. І побачив, що їх переслідує світла "Нива", а тепер уже й міліціонер на мотоциклі.
Що таке погоня на шосе, я думаю, розповідати вам не треба. Я певен, що ви встигли вже надивитися досить фільмів із такими погонями. Отже можете легко собі уявити й без моєї розповіді. Річ це, безперечно, захоплююча – для тих, хто дивиться. А для тих, хто сидить у машині, яку переслідують, то річ страшна й небезпечна.
Водій був білий, як мрець, руки його гарячково вчепились у кермо і дрібно тремтіли – чи то од вібрації, чи то від страху.
– Та жми, не бійся! Аварійної ситуації вони не створюватимуть. Вони ж гуманісти – знають, що в нас на борту малявки. Отже давай родео! Га-га-га! – він зареготав так, як регочуть пірати у мультфільмах. – Люблю гострі моменти!
– Тобі це атракціон! – процідив крізь зуби водій. – Ти хлопець рисковий. А в мене сім'я…
– Сім'я й без тебе проживе! – знову зареготав Шипуля. – Слава Богу, має на що.
– Бодай тобі поприщило на язиці! – сердито процідив водій. Стрілка спідометра вже тремтіла на цифрі "сто сорок".
– Ну жми, жми! Ще трохи – і ми будемо у зоні фазенди… О! Уже!.. Викликаю шефа! – Шипуля вільною рукою натиснув на мобільному кнопку, увімкнувся гучний зв'язок, тож хлопці чули всю розмову.
– Алло, шеф! Нам сіли на хвіст. Ми щойно проскочили сто двадцять сьомий кілометр.
Крізь шарудіння долинуло:
– Хвоста можу одрізати тільки на сто дев'ятому. Через сім хвилин. Постарайтесь одірватися хоча б метрів на п'ятсот.
– Тобі ясно? – спитав Шипуля водія. – Газуй!
Женя й Вітасик із тривогою дивилися на жигулівський годинник. Сім хвилин минали…
Вони ще здалеку помітили, як на шосе з ґрунтової дороги виїхала вантажна машина. Вона їхала назустріч зигзагами, вихляючи з боку в бік. Так їздять тільки шофери у нетверезому стані.
Уникаючи зіткнення, "Жигулі" трохи не вискочили на узбіччя. Проскочили. І в ту ж мить вантажна машина спинилася, ставши поперек шосе.
Вони ще встигли почути, як дико завищали гальма.
Але чи сталася аварія, чи ні – вони вже не бачили, бо шосе звертало ліворуч.
– Спасибі, шеф! – радісно вигукнув Шипуля. З телефону почулося насмішкувате:
– За спасибі працюють лише монашки з товариства "Милосердя".
– Про що мова, шеф! Все буде оплачено! – знову вигукнув Шипуля.
– Клієнта везете? – почулося з телефону.
– Ні, шеф… – зітхнув Шипуля.
– Ви що – жартуєте? Кому тоді потрібні ваші танці?! – роздратовано залунало з того кінця. – Так сталося… Нічого не можна було зробити. Ми навіть кинули більмуватого на станції, бо почалася погоня.
– Не розумію.
– Ми захопили хлопців. Вони самі вискочили на нас.
– Яких хлопців?
– Отого Женю Киселя. І його товариша.
– А-а… Ну, це добре. Тепер це нам згодиться. Тільки на фазенду не потикайтесь. їдьте до дідуся. Я надвечір туди приїду. Все!