Чекати довелось досить довго, майже годину. Як не дивно, ніхто зі сторонніх так і не з'явився. Хоча машину Попенка бачило, мабуть, чимало людей. Але – чи то звикли у Завалійках до приїжджих, чи то в кожного був свій клопіт і ніхто не мав часу цікавитися. А дітлашня була на річці. Бо ж погода саме для купання.
Нарешті почулися приглушені голоси, і в склепі з'явилися по черзі капітан Попенко, Григорій Тарасович і сержант Бодня. Капітан і старший сержант тримали в руках ліхтарі, Григорій Тарасович – Г-подібні біолокаційні рамки. Обличчя у них були серйозні й заклопотані.
– Ну що? – кинулися до них хлопці.
– Енергоінформаційний потік є! Причому потужний! – вигукнув Григорій Тарасович із неприхованим торжеством.
– Проблема! – почухав потилицю капітан Попенко. – Хтось таки там був. Нещодавно.
– Але ж замки… – розгублено знизував плечима старший сержант. – Всі на місці.
– Дивіться, що ми знайшли в одній із ніш, – сказав капітан Попенко, розтуляючи кулак. На долоні його лежав майже зовсім вичавлений сріблястий тюбик з-під якогось крему чи пасти.
– Вміст тюбика свіжий, бачите… Вичавлюється. Отже… – сказав Григорій Тарасович. – І біолокатор на нього реагує. От що цікаво!
– Можна? – Женя взяв тюбик із долоні капітана. – Ой! А холодне яке!
– Як морозиво! – торкнувшись рукою тюбика, вигукнув Вітасик.
– Ой! Дивіться! – Женя смикнув руку, мало не впустивши тюбик.
На їхніх очах тюбик враз почав зморщуватися, скоцюрблюватися, зменшуватися, перетворився на кульку, яка зашипіла і вмить випарувалася, зникла.
– Оце штука! – вражено мовив капітан Попенко. – Анігіляція, чи що?
– А біолокатор все одно реагує! – вигукнув Григорій Тарасович.
– Хай Бог милує! – перехрестився старший сержант Бодня.
Женя й Вітасик тільки роти пороззявляли.
І чи то їм вчулося, чи справді з підземелля долинув тихий зойк.
Розділ XIX
"Шукати будуть – не скоро знайдуть"
Степан Іванович Горбатюк провів у міському управлінні всю другу половину дня аж до вечора.
На жаль, встановити особу соліста Ангела Богова, – він же слюсар-сантехнік Василь Рябошапка, – не пощастило. Стало тільки ясно, що й Василь Рябошапка – не справжнє його ім'я. За вказаною в анкеті адресою такий не проживав. Тобто такої адреси навіть не було. Вулиця була, будинок був, а номера квартири вісімдесят сім не було, бо всього квартир було вісімдесят чотири.
А от у картотеці карного розшуку Василь Степанович Рябошапка, 1973 року народження, місто Золотоноша, слюсар-сантехнік, фігурував. Але фігурував як… мертва душа. Рік тому Василь Степанович Рябошапка був убитий інкасатором під час збройного нападу на касу універсального магазину.
"От кадри! Приймають на роботу по липовій трудовій книжці! – з досадою думав капітан. – І паспорт не перевіряють! Як його тепер знайти? Морочся тепер із Льовою. Виуджуй у нього по краплі інформацію. А час іде. Обіцяна катастрофа має статися вже завтра. Невже погроза справжня? Але – для чого? Для чого?"
Біля "Центрального" було пожвавлення. Вже збиралася вечірня публіка. Юрмилися біля входу святково вбрані чоловіки, жінки, юнаки й дівчата. З квітами в руках. Збуджені і галасливі. Чи то бенкет, чи то весілля. З зали лунала музика. І раптом… почувся чоловічий спів.
"Невже так швидко знайшли заміну?" – подумав капітан, мимоволі біжучи сходами нагору. Якесь підсвідоме почуття змушувало його поспішати.
Він з'явився у дверях зали й завмер на порозі.
Зала була освітлена призахідним сонцем, яке наче навмисне кидало косий сніп проміння просто на сцену, де стояв співак. На ньому були джинси і джинсова жилетка на голе тіло. То було тіло атлета, культуриста. Могутні м'язи грали під засмаглою шкірою.
Льова одразу помітив капітана і, далі граючи на електрогітарі, рвучко підняв плечі та зробив великі очі. Жодних сумнівів. Це був Ангел. Неймовірно!
Піду втоплюся у річці глибокій,
Шукати будуть – не скоро знайдуть,
Ти будеш плакать – спливатимуть роки,
Мене до смерті не зможеш забуть,
– співав Ангел. Тобто не співав, звичайно, лише розтуляв рота під фонограму, але робив це справді так артистично, що було абсолютне враження, наче співає саме він. І те, що він, красень, співав про нещасливе кохання, справляло особливе враження. Публіка висловлювала своє захоплення голосними вигуками. Хоча Ангел був у темних окулярах, капітан уловив мить, коли Ангел звернув на нього увагу. Треба було діяти негайно.
У вестибюлі стояв сержант. У "Центральному" увечері завжди чергував міліціонер зі служби охорони.
– Негайно викличте по рації патрульну машину, – стиха сказав сержантові капітан. – Зброя в порядку?
– Аякже. А що таке, пане капітан? – поцікавився сержант, викликавши патруль.
– Боюсь, що навіть удвох можемо не впоратися. Дуже вже здоровий.
– Невже… він? – вражено смикнув головою вгору сержант.
Капітан кивнув:
– Треба перекрити запасний вихід.
– Привід для затримання? – спитав сержант.
– Фальшиві документи. Він улаштувався в оркестр під чужим ім'ям.
– Ясно.
Сержант пішов.
Музика нагорі припинилася. Капітан напружився в чеканні. "Невже втече?"
Минуло хвилини півтори, які здалися Горбатюку вічністю. І от під'їхала патрульна машина.
Перекинувшись кількома словами з прибулими, залишивши двох у вестибюлі, а двох пославши до запасного виходу, Степан Іванович почав підніматися нагору, стримуючи себе, щоб не бігти.
Першим, кого він побачив, був Боря Ультразвук, який спускався сходами йому назустріч. Помітивши капітана, Боря завмер, не донісши ногу до східчика.
– Де Ангел? – тихо спитав капітан, наблизившись до нього. – Тільки без паніки, не привертайте уваги людей.
– Так, так, так, – машинально закивав головою Боря.
– Де Ангел? – повторив капітан.
– Н-не знаю, – безпомічно розвів руками Боря.
– Ходімте.
Боря покірливо, намагаючись не відставати, поспішив за капітаном.
На сцені Ангела вже не було.
Оркестранти сиділи на своїх місцях, принишклі, у напруженому чеканні.
– Куди він пішов? – тихо спитав капітан Горбатюк у вкрай переляканого Льови.
Льова мовчки кивнув позад себе, за сцену. Там був хід у буфет і на кухню.
Як швидко поширюється інформація!
Офіціанти, бармени і навіть кухарі вже щось знали, бо позирали на капітана з недоброзичливою цікавістю.