— З ким ви познайомились у пустелі?
— Ні з ким, — відповів чоловік, трохи здивований, — якщо не віриш, запитай в Улісса.
Він сів у кінці коридора і смоктав люльку, доки докурив її. Потім розгорнув навмання Біблію і почав голосно читати урочистою бучною голландською мовою, перескакуючи з одного уривка до другого.
Опівночі Улісс ще не спав, він думав і згадував, перевертався в гамаку і відчував якийсь незрозумілий біль, що йшов від спогадів. Нарешті він зважився, натягнув шкіряні штани, картату шотландську сорочку, верхові чоботи, виплигнув через вікно і втік з дому в вантажівці, навантаженій птахами. Проїжджаючи повз плантацію, зірвав три стиглі помаранчі, які не спромігся вкрасти вдень.
Цілу ніч він їхав пустелею, а на світанку почав запитувати по селах та хуторах, чи не проходила тут Ерендіра, але ніхто нічого не чув. Кінець кінцем він дізнався, що вона йшла позаду виборного кортежу сенатора Онесімо Санчеса, а той цього дня повинен приїхати в Нову Кастилію. Улісс знайшов сенатора не в Новій Кастилії, а в сусідньому селищі, але Ерендіри там уже не було; бабуня добилася від сенатора листа, який ручався за її моральність та ще й відчиняв найміцніше замкнені двері пустелі.
На третій день він зустрівся з поштарем, і той вказав, де їх шукати.
— Вони йдуть до моря, — сказав поштар. — Клята стара має намір переправитись на острів Аруба.
Ідучи в цьому напрямку ще півдня, Улісс побачив нарешті великий брудний намет, який стара купила у хазяїна цирку, що розорився. Мандрівний фотограф повернувся до них, переконавшись у тому, що світ справді не такий великий, як він гадав; біля намета він приладнав свою ідилічну завісу. Оркестр духових інструментів розважав клієнтів Ерендіри меланхолійним вальсом.
Улісс почекав своєї черги, і, коли зайшов, перше, що впало йому у вічі, був порядок та чистота всередині намета. Ліжко бабусі знову набуло королівського вигляду, статуя ангела стояла на своєму місці поруч з погребальною скринею Амадісів; крім того, тут стояла цинкова ванна з ніжками у вигляді левів. Ерендіра лежала в новому ліжку під балдахіном зовсім роздягнута, і її тіло випромінювало спокійне дитяче світло, що заповнювало внутрішній простір намета. Вона спала з розплющеними очима. Улісс спинився біля неї, тримаючи помаранчу в руці, і помітив, що дівчина дивиться на нього невидющими очима. Тоді він помахав рукою перед її очима й покликав ім'ям, яке вигадав, думаючи про неї:
— Ерендіре.
Ерендіра прокинулась і побачила, що лежить гола перед Уліссом. Вона глухо зойкнула і закрилася простирадлом з головою.
— Не дивись на мене, — сказала вона, — я страшна.
— Ти схожа кольором на помаранчі, — сказав Улісс і підніс помаранчі до її очей, щоб вона порівняла. — Дивись.
Ерендіра розплющила очі і побачила, що помаранчі справді мають колір її тіла.
— Я не хочу, щоб ти зараз лишався тут, — сказала вона.
— Я прийшов тільки показати тобі це, — сказав Улісс, — подивись-но.
Він розламав помаранчу і показав Ерендірі справжній діамант, що блищав у самій серцевині плода.
— Отакі помаранчі ми перевозимо через кордон, — сказав він.
— Але ж це живі помаранчі! — вигукнула Ерендіра.
— Звичайно, — усміхнувся Улісс, — їх вирощує мій батько.
Ерендіра не могла повірити. Вона відкинула простирадло з обличчя, взяла діамант пальцями і довго і здивовано дивилась на нього.
— Маючи три такі штуки, ми об'їдемо з тобою весь світ, — сказав Улісс.
Ерендіра із сумом повернула йому діамант. Улісс наполягав.
— Крім того, у мене є вантажівочка, — сказав він, — а ще… дивись!
Він витяг з-під сорочки старий револьвер.
— Я не можу піти раніше, ніж за десять років, — сказала Ерендіра.
— Ти підеш, — сказав Улісс. — Сьогодні ввечері, коли білий кит засне, я чекатиму надворі і заспіваю, мов сова.
Він почав так добре імітувати спів сови, що очі Ерендіри вперше засяяли.
— Вона ж моя бабуся, — сказала дівчина,
— Сова?
— Кит.
Обоє почали сміятися. Ерендіра провадила своє.
— Ніхто нє може нікуди піти без дозволу своєї бабусі.
— Не треба їй нічого говорити.
— Вона все одно дізнається, вона все бачить уві сні.
— Коли вона побачить, що ти пішла, ми вже будемо по той бік кордону. Підемо разом з контрабандистами, — сказав Улісс.
Щоб підбадьорити Ерендіру та показати, який він хоробрий, Улісс почав вимахувати пістолетом із спритністю ковбоя з кінобойовика та імітувати звуки пострілів.
Дівчина не сказала "так", але не сказала й "ні", тільки очі в неї засмутилися, і на прощання вона поцілувала Улісса. Зворушений, він промурмотів:
— Завтра вже побачимо пароплави.
Того вечора десь після сьомої Ерендіра причісувала бабуню, коли знову повіяв вітер її нещастя. Біля намета індіани-вантажники та директор оркестру чекали на заробітну платню. Стара рахувала гроші, що лежали в маленькій скриньці, потім звірилася з зошитом і віддала гроші старшому з індіанців.
— Тримай, — сказала вона, — двадцять песо за тиждень, мінус вісім за харчі, три за воду, п'ятдесят сентаво за чисті сорочки, отже, вісім п'ятдесят. Порахуй.
Старший індіанець порахував гроші, і, вклонившись, вони пішли.
— Вельми дякуємо.
За ним був директор оркестру. Стара подивилась у зошит і попрямувала до фотографа, який намагався заклеїти гутаперчевим пластирем міхи фотоапарата.
— Ну то як, — сказала вона, — ти будеш платити четверту частину за музику?
Фотограф навіть не підвів голови.
— На фотографіях не видно музики.
— Але музика викликає бажання сфотографуватися, — зауважила стара.
— Навпаки, — відповів фотограф, — вона нагадує про небіжчиків, а потім на фотографіях люди виходять із заплющеними очима.
Втрутився директор оркестру.
— Не музика змушує їх заплющувати очі, а спалах, за допомогою якого ви фотографуєте ввечері.
— Ні, музика, — наполягав фотограф.
Стара вирішила покласти край суперечці.
— Не будь скнарою, — сказала вона, — подивись, як добре все виходить у сенатора Онесіо Санчеса, а це ж завдяки музиці. Потім твердо закінчила: — Отож, плати четверту частину або забирайся звідси. Несправедливо, щоб бідна дівчина несла на собі увесь тягар витрат.
— Я піду звідси, — сказав фотограф. — Кінець кінцем я вільна людина.