Ця думка все частіше спадала Іванові Семеновичу, а з нею все частіше огортало його бажання лишити все так, як воно є,— якось і далі буде... Однаково сам він щось змінити безсилий, а допомоги чекати — якої? Тут ні рідний, ні близький не допоможе. Та й нема в нього нікого; після розлуки з Наталкою сам він лишився, навіть друзів немає...
З Писаренком він уникав зустрічатись, нащо йому цей автомат з портфелем, в готових формулах якого не могло бути жодного "х"; щодо Куниці, той сам обминав Івана Семеновича. Зустрічаючись на заводі, удавав заклопотаного страшенно, щоб, два-три слова мовивши, геть податися; на помешкання до Івана Семеновича теж не заходив. Спочатку це дратувало і навіть ображало Івана Семеновича: що, справді, зробив він такого, щоб тікати від нього, немов від зачумленого? А потім звик, вважав навіть, що добре так, бо про що, зрештою, говорити йому з Куницею? Йому взагалі говорити нема про що. Повернувшись з Управи, мовчки ходив він по тихих, мов нежилих, кімнатах своїх; мовчав і довгими вечорами ;в Завадської.
— Не розумію, що ти за їден? — скаржився йому Ско-рик.— Мовчиш, як мстивий суфльор... Так і не розберу — дурень ти чи великорозумний?
— Не чіпай його! — оступилась Завадська.— Хай розмовляють ті, кому сказати нічого.
А другого вечора, як проводив її до театру, прихилилася:
— Ви такий мовчазний тепер, Орлику... Все думаєте? Да? Я вас розумію: вам, як і мені, багато передумати треба...
— Ні, я не думаю,— відказав байдужо Іван Семенович.
— Ні? — відняла вона свою руку;— Значить, усе передумали? Значить, все ясно?
— Ум-гу...
Актриса розсердилась.
— Ну, знаєте... Я не хотіла вам цього казати, думала, що самі догадаєтесь, а тепер скажу... Да, скажу! А ви запам'ятайте: мені набридло все це. Розумієте, набридло! Час кінчати. Доки ж триватиме ця безглузда трагікомедія? А? Зрозумійте ж, що все це мені нудне й непотрібне...
— Я знаю,— спокійно погодився Іван Семенович.— Мені теж.
Вона подивилась на нього пильно.
— А коли так, то що ж вас тримає коло мене? Ну, розміркуймо спокійно! Вас, може, збиває те, що я приймаю вас, цікавлюся вами? Так ви ж знаєте специфічний характер цієї цікавости: я на вас перевіряю себе...
— Знаю.
— І не на моє бажання це сталось, але ж, у всякому разі, за вашою згодою. Все це Сквирський...
— Це Сквирський.
— Він непевнивсь мого кохання... Він хотів, щоб я себе випробувала. Він каже: люди часто вважають за кохання звичайнісінький потяг, такий елементарний, що сила й характер його часто зовсім не міняються при переміні об'єктів... Люди часто говорять: "Я вас кохаю" тоді, як треба казати: "Я вас хочу..." Причім дуже часто на місце цього "вас" у другій формулі можна підставляти багатьох... Отже, перш ніж сказати комусь: "Я вас кохаю",— людина мусить добре вивірити ці визначення "вас" і "кохаю"... Це все Сквирський, ви ж знаєте.
— Так, це Сквирський. Я знаю.
— Щоб примусити мене поставитись до цього уважніше, він, як приклад того, що люди часто плутають ці визначення, лишив при мені вас...
— Да.
— Так от, що ж ми тепер маємо? — скинула вона на нього уважний, суворий погляд.— Коли будете щирі, визнаєте, що тепер ви упевнились: не кохаєте мене й кохати не можете.
Він мовчав.
— Значить, у формулі "Я вас кохаю" це "кохаю" в даному разі випадає.
Вони давно вже прийшли до театру й тепер кружляли коло акторського входу, мов ті коханці, що ніяк розлучитись не можуть.
— Значить, на місце цього "кохаю" треба підставити инше...
— Значить...— захрип на ту мить Іван Семенович, тільки тепер, вперше, помітивши, що на оперовім театрі є флюгери — скрипливі іржаві стріли.
Жінка простежила його погляд і нервово знизала плечима.
— Але ж у другій формулі на місце "вас" можна підставляти не тільки співачку Завадську, а й кожну. Отже, cherchez la femme, * товаришу, а мені прошу дати спокій.
Не попрощавшись, ступила кілька кроків від нього, але завагалась.
— Я це не для того, щоб зробити вам боляче, ні... Щоб допомогти вам.
— Я знаю,— посміхнувся він блідо і пішов геть.
Почуття тяжкої незаслуженої образи гнітило Івана Семеновича, не лишило йому ні думок, ні досади чи болю... Ішов, здавалось, замислившись дуже, а насправді ні про віщо не думаючи, і тільки приказував инколи машинально: "От тобі й формула".
— Яка така формула? — немов розбудив його голос Куниці.— Ти, Ваніку, не можеш, щоб без надзвичайного: то все психологія була, а тепер у математику вдарився...
Куниця розсміявся так сухо й коротко, мов розлущив великого порожнього горіха, але ж видався цей сміх Іванові Семеновичу приємним і щирим.
— Куниця! — схопив він товариша за руку.— Куниця... І, мов поскарживсь, щоб радість свою приховати:
— Так давно я тебе не бачив!
— Ну, де ж там... Бачимось,— покрутив Куниця головою у вухастій з кролячого хутра шапці.— А от далі, може, й розстанемось... На якийсь місяць-два... Писаренко — я бачив сьогодні — казав, що нарешті є постанова надати тобі відпустку...
— Ну, от бачиш! От бачиш! — щасливим шепотом заходивсь Іван Семенович, не відпустці, а несподіваній зустрічі з Куницею радіючи.— От ти й розкажеш мені, як і до чого... Що Писаренко? Ти! А я теж багато маю тобі сказати... Дуже багато, дуже...
І мов злякавшися, щоб не покинув його Куниця самого серед безлюдної вулиці заводського передмістя, тримавсь за хлястик його шкуротянки.
Шукайте жінку (фр.).
— Тільки не тут, Кунице, а в затишку... За пивцем, Кунице, ти ж любиш пивце, я знаю...
І вже відчиняв перед ним низькі двері під великою вивіскою: "Mon геро *".
XVIII
Була це маленька, в півпідвалі, харчевня, з тих, де візники проти ночи гріються, а вдень і вранці перешіптуються по кутках якісь непевні людці, скоса й уважно обкидаючи поглядом всякого нового відвідувача; притулок дешевих повій і хвацьких хуліганів, добре відомий в околиці і в міліції.
— Н-да...— покрутив носом Куниця, сідаючи до маленького, на хистких ніжках, столика, вкритого липкою, в жирних візерунках, цератою.
— Нічого...— підбадьорив його Іван Семенович, сам почуваючи, що не говоритиметься їм у цім закуткові, напахченому чадом дешевих страв і горілки.— Погріємося — та й до мене...