Недуга

Страница 49 из 55

Плужник Евгений

— От скажіть мені, що воно значить — же ву зем боку? І очами виробляє. А я розумію вже, і в грудях аж солодко! "Ах ти ж, кокоточка моя люба",— думаю. Та так мені

втішно, аж замріюся.

І було б усе так, як мріялось, громадяни ви мої дорогі, і було б усе так, та посипались на мою голову телефонади. Вже не Митька Хверт одержує, а просто я сам: "Припинити все і негайно в повіт для відповіди з'явитися!"

Не встиг я й придумати, як його мені бути, друга: "Передати справи, бо явочним я порядком стався, і з'явитися для розслідування!"

Ну, не збагну я нічого, громадяни мої дорогі, та й край! Які такі партійні більшовики, чого їм від мене треба, коли я біля культурносте стараюся — просто аж схуд за два дні!

А тут ще Митька Хверт приходить і каже:

— Веліли по телефону, щоб арештувати тебе, та тільки ж ти мій друг, і в мене рука не знімається. А ти краще сам поїдь, а вони побачать, який ти насправді є, і все скінчиться гаразд.

І треба було, громадяни, поїхати, щоб усю діяльність свою врятувати, і поїхав би був, дозвольте сказати, та вчепилася тут у мої думки Олімпіяда Сметанкіна — демон мого життя!

"Не їдьте та й не їдьте,— в одно слово.— Які такі партійні більшовики і яке вони над вами право мають! Що це за некультурність — по телефону арештовувати діяча! Як побачать, що ви зробили тут, то самі потім дивуватимуться! Забудьте про все, товаришу Коля, і як тепер ночі місячні, то погуляйте в моїй компанії й від діяльности спочиньте!"

От і не поїхав я.

А другого вечора — сонце вже сіло давно — ідемо ми під ручку з Олімпіядою від Псла, дивлюсь: стоять біля моєї резиденції коні і якісь особи з рушницями цигарки палять.

"Що за знак?" — думаю, а в самого серце на дно впало. Коли це з-за куща шипить Митька Хверт:

— Тікай, браток, арештовувати нас приїхали! Просто як грім з неба! А Олімпіяда в сльози та:

— Ой, не кидайте мене! Ой, не кидайте! — і за галіфе мене не пускає.

Тут про все я забув та по руках її, по руках — і до Псла,' як на вітрі полетів. Чую тільки:

— Стій! Стій! Стрілятиму!

Добіг я до Псла, мокрий увесь і в розпачі! Хоч би тобі кущик який — ну самий пісок і на ньому сліди Олімпіядині... Туди-сюди — ніде не сховаюся! А тут тобі й місячне проміння заважає! А на тому березі лісок молодий шелестить... Не знаю вже, чи встигав я думати щось, а тільки — раз, раз — роздягся, загорнув усе в сорочку, прив'язав рукавами за шию, закинув клунок за спину, щоб не замочився, і поплив. Пливу собі і через холодну воду до думок приходжу. "Ну,— думаю,— на тому березі ніякі партійні мене вночі не впіймають, а вдень, як роздивляться на мої діла, то, може, ще й проситимуть, щоб вернувся".

І навіть заспокоююсь, хоч і вода не яка тепла — кінець вересня. Переплив я на той берег, коли лап! — немає одягу!

Тут аж затремтів я весь і навіть заплакав... Мало не бив себеї Це ж я через думки свої не помітив, як клуночок одв'язався! Страшно мені, щоб не спіймали; а що мав робити? Мало не всю ніч плавав та пірнав, одяг свій шукаючи, і скільки я тих раків налякав, страх! А все даремно! А далі виліз на берег, ходжу по лісі — ну просто Адам який! — і такі мені думки, громадяни мої дорогі, такі думки — слів немає!

Бачу вже, що все-все загинуло і вся діяльність моя для нащадків затопла! І всю біографію свою пригадую, і як я ще без штанців, дозвольте сказати, бігав, і поміщика Підопри-гору, і друга свого Рибкіна, і все, все... А особливо Олімпіяду Савичну, товаришку Сметанкіну.

А перед світом холодно-холодно стало — то я в воду залізу, тепліше: посиджу-посиджу в воді — і знову на берег лізу. Далі, на світанку вже, бачу: нічого я у воді не висиджу, а треба щось робити... І вирішив: підкрадусь я до своєї резиденції,— адже скраю села вона, і ніхто мене не побачить, бо сплять,— вдягнуся в що-небудь — і хай вам усячина з вашою культурністю і з усім! А тільки не хочу ганьби і щоб мене при всіх арештовано було — не хочу я свого реноме псувати!

Переплив я Псьол, підкрадаюся до села... Сплять ще геть усі, і навіть собаки не гавкають. "Ну,— думаю,— спіть спокійно і хай колись культурні з вас будуть!"

Та тільки ж я до своєї резиденції приплазував і з-за тину висунувся — просто картина перед моїми очима, і я остовпів!

Сидять коло воріт оті, що по мене з рушницями приїхали, і Олімпіяда серед них. Присунулась близенько до одного й ручку йому на коліно поклала!

"Ах ти, німфа, німфа!" — майнуло мені в голові. І чую, каже вона:

— Та Сичов цей такий — аж сміх! І його вже давно пора знищити звідси!

Як почув я таке, не витримав, дозвольте сказати, і — "Ах"! — сказав. Бачить тут Олімпіяда, що я голий увесь,— "Кель жах!" — кричить і через тин плигає.

А з рушницями аж лягають — регочуться і на мене пальцями тичуть.

Найстарший же наперед виступає й каже:

— Саме вас нам і треба, товаришу Сичов!

А я стою проти нього — ні в сих ні в тих — голий-голісінький і тільки лопушком себе прикрашаю... Лопушком-с.

Замовк Сичов і довго дивився кудись під стіл, потім, немов прокинувшись, ковтнув востаннє горілки й промовив по-иншому, навіть не тенором, а баском поважним:

— Так-то, громадяни мої дорогі... Важко людині поєднати особисте з громадським — щось чомусь поступитися мусить. Ну а це вже не гармонія, про яку ви на початку знайомства казали,— хитнувся він до Куниці,— а мука...

І несподівано скінчив хрипко:

— А ви за правдиву автобіографію мою що-небудь від щедрот своїх пожалували б...

Змахнув зі столика карбованця Кунициного і, кланяючись низько, зник за дверима.

— Трепло! — пробурмотав Куниця, а Іван Семенович нічого не відповів, тільки подосадував, що доведеться йому ще якийсь час з Куницею бути.

XXI

Цього вечора зміряв Іван Семенович усю глибину свого падіння: в безглуздій п'янички Сичова повісті, мов у кривому дзеркалі, бачив він руїну свого життя.

Дарма, що зовні лишилось воно, як і раніше,— це була форма, не заповнена змістом; те, чим він жив досі, стало йому за звичайний обов'язок,— инше забрало на себе всю увагу його, цікавість і сили... Його особисте життя заступило йому все инше; мав рацію докоряти йому Куниця, але чи мав право винуватити,— не певен Іван Семенович. Хіба раніше, як велося йому так-сяк, віддавав він стільки уваги своїм переживанням? Ні, як і для инших, важило для нього інтимне його життя якнайменше; він, як і инші, витрачав на нього мінімум часу й уваги, беручи його так, як воно давалось... Він, як і більшість, жив за інерцією. А пізніше, як інерцію ту порушено, хіба не робив він спроби все полагодити, спроби будувати своє життя, а не підлягати випадкові? Чи, може, саме тут і початок його падіння, відходу його від дотеперішніх інтересів? Може, не почни він тоді в собі копатись, не дійшов би до того, що нині є? Але ж що мав він тоді робити? Махнути на все рукою? Жити від дня до дня, мов той пташок-співун? Може, оце і є та гармонія, що за нею так обстає Куниця?