Недуга

Страница 45 из 55

Плужник Евгений

От єсть тепер котрі проти любови і що все це матеріяль-ність сама... А я таку думку маю, що це — помилка, і тільки! І навіть багато книжок таких є, де все це змальовано...

Цілісіньке літо я так огнем горів і все в таємності. А далі таки не втерпів і в місяці серпні вирішив сказати їй.

Увечері діялось. У садку ж таки. Я собі при дубі на гітару виграю, а Олімпіяда Савична з французькою книжкою в задумі стежкою походжають.

Ну, і якось у розмову зайшли. Спочатку взагалі — те, инше... Потім і про природу. А далі наважився я та й кажу:

— А дозвольте спитати вас, Олімпіядо Савично, як ви дивитесь на любов?

Тут замислилась уся вона і тільки віями блимає.

— Єсть це,— каже,— поезія і мій ідеал. А тільки важко тепер покохати когось, бо некультурність усюди і самі мужики... А мені сниться кожної ночі великий світ, та тільки тато мої не пускають мене до моєї тітки в Тулу! А там би я швидко героя собі знайшла...

Сама ж руками за голову хапається і з лиця міниться.

— Ах,— каже,— це в мені знову нервовість починається! Піду для спокою крапель вип'ю.

Пішла вона, а я наче в безодню впав. Руки, ноги — мов дерев'яні і по сто пудів. "Я до неї,— думаю,— з усією любов'ю, а вона в Тулу героя шукати!" Тут схопив я гітару і об дуб трахнув. Звук жалісний такий пішов, просто плач — і наче прокинувсь я... Прибіг на пекарню і пишу до неї листа. Багато всього понаписував я їй, так що й не пригадаю тепер: давно вже діялося це, та й через почуття був я тоді наче в диму весь... А суть така, що люблю я її, а з її боку — сама жорстокість. А що кухар я і ніби неблагородний герой, так єсть це дурниця, бо головне — щоб серце щире. А культурність — це, як і гроші, її придбати можна. Аби любов з її боку, а то я і по-французьки балакати зможу, бо всі люди однакові і всякий усе вивчить... Багато-багато всяких думок я їй повиписував, а ранком поніс їм каву і листа їй віддав.

Вже й пообідали вони, вже й вечір надходить, а мені ніякої відповіди. Турбуюсь я на пекарні, коли це — рип! двері — і на порозі Олімпіяда! Підвівся я, піджачок триковий обсмикую, а очей не зведу...

А вона й каже:

— Ви писали мені листа про любов, і єсть це нахабство. Подивіться — хто я така, і що ви? Я в гімназії науки з медаллю вчила і по-французьки балачки знаю. Знову ж і багатство у мого батька... А ви — кухар і зовсім ніщо. Так що й любов тут ні до чого! А що у вас в листі про те, що люди однакові, так це через вашу заздрість. А єсть люди, котрі благородні і всім керують і культурні, а єсть і такі, що мужики і тільки закони виконують або на хліб заробляють. От спробуйте стати герой — тоді й говоріть! Я вам тепер усе сказала, а ще матиме з вами побачення батько...

Тут розчинилися двері і вступив сам Сава Петрович Сметанкін.

— Зараз мені йди звідси, Олімпіадо! — гукає.— А ти, сучий син,— це вже до мене, дозвольте сказати,— слухай-но сюди, що я тобі казатиму! Иншого прохвоста я б вибив, щоб і дух з нього пішов, ну а ти слабосильний фізично, то я з тобою словами поговорю! Ах,ти ж погань,— гукає,— нещасна! — і багато инших слів...— Ач, який! "Однакові всі і по-французьки через любов забалакаю!" Та я тебе з твоєю любов'ю разом на борошно розмелю! Геть мені звідси і щоб сліду твого не було! Ось тобі твої гроші і завтра ж забірайся мені з маєтку!

Поклав він мені на стіл 6 карбованців 39 копійок грошей, грюкнув дверима і зник.

І наче вмер я тут зовсім, громадяни мої дорогі! Тобто ні думок, ні чуття — а саме дихання. Сидів, сидів я кран плити, а далі підвівся, витяг, що там було в мене, і зав'язую в клуночок... І так мені болить, так болить — краще не жити!

А як зняв я з себе піджачок триковий, що я його про свято мав,— нуар на кольор і в смужечку,— так і просто заплакав я.

І як не заплакати було, громадяни ви мої дорогії Півжиття я тоді відкидав від себе і серце роздирав, а спереду не мав нічого і не знав, де голову схилю!

І пішов я тоді в Миргород.

Це не столиця, звичайно, і не який Київ, а все ж місто і, дозвольте сказати, центр: три млини парові — один так і триповерховий; шкіл багато, і одна навіть така, де горшки ліплять. Звичайно, торгівля всяка, особливо неділями, і крамниці... А на вокзалі, де залізниця, пам'ятник славнозвісному письменникові Миколі Васильовичу Гоголю — стоїть він до поперека, а навколо квіти. Тут і гуляють, кому охота, а для инших садок у самому місті і навіть народній будинок для розваги.

А люди живуть хто як: одні хліб сіють, є й чиновники, а більше так, що з базару живуть — так і дивляться, що б його купити або продати...

Прийшов я туди — думав, що загину зовсім. Не знаю нікого й що його далі робити. Живу на заїзді, а ввечері біля воріт сяду, насіння лускаю... Однаково, нічого не вдієш і, може, топитися доведеться. Та тільки трапилося мені тут знайомство одне дуже приємне. Підходить до мене франт у котелку і дивиться на мене з посмішкою.

— Дуже мені ваші риси знайомі,— каже.— Ви не Грицько Каленикович Водоп'ян із Малих Сорочинець? Він ще мені сорок копійок винен.

— Ні,— відповідаю,— я не Грицько Каленикович Водоп'ян, а Сичов, Микола Сергійович.

— Ну, то що такого! — всміхається.— Будьмо знайомі. Я Самійло Ількович Рибкін, служу в гастрономічно-мануфактурному підприємстві

Ніжку об ніжку стукнув і вклоняється.

— Дуже приємно,— кажу.— Сідайте, коли охочі.

Сів він, погомоніли ми трохи — бачу, освічена кругом людина, одне слово — городянин.

І став він до мене мало не щовечора ходити, а то й погуляти куди підемо вдвох. Розповів я йому потроху все життя своє і що гроші кінчаються, а він співчуває.

— Симпатична ви,— каже,— людина, та тільки дуже ідеальна! А про життя не хвилюйтесь — я вам посаду знайду, і ніяких відсотків мені за це не треба.

Справді, за якийсь тиждень зробив він мене за кухаря і лакея в готелі "Ермітаж", що за рогом коло аптеки.

І став я, громадяни мої дорогі, наймит. Приїде, було, бурбон який свині купувати або так, за потребами,— а ти йому готуй усяке тонке меню, ліжко йому стели, в крамничку для нього бігай! Та ще й вашим благородієм взиваєш, щоб на чай дав! Ех! І кинув би йому того двугриве-ного просто в пику — та що вдієш, з того живеш!