Він забивався в куток за пальму, там більш не вилискувала на столику мала карафка, і старався не думати, гнав думки шелестом сторінок театральних альбомів співачки. А вона, удано, а може, й справді не помічаючи його настрою, розпитувала, без цікавості в голосі, про його життя, про завод, про всякі новини...
Потім пили чай у великій білій їдальні разом з тим, схожим на якогось письменника, бороданем, що відчинив колись двері Іванові Семеновичу. Це був господар цього помешкання, правозаступник Шпара, давній — як дізнався Іван Семенович — приятель батька Завадської. Повертався він додому тільки перед чаєм, стомлений і роздратований, говорив мало й уривчасто і, швиденько випивши шклянку чаю, поспішав до свого кабінету. Поставився він до Івана Семеновича з самого початку якось дивно — не то як до старого, добре набридлого знайомого, не то як до випадкового й зовсім нецікавого незнайомця; майже ніколи не звертався до нього, але ж часто — ласкаво й підбадьорливо — посміхався.
— Ну, як, Ірок? — запитував він щовечора, непомітно обкидаючи її уважним і стурбованим поглядом.— Веселішаєм?
І, невідомо кому, докоряв, ласкаво посміхаючись Іванові Семеновичу:
— Ех, ви, алхіміки!
— Веселішаю,— відказувала вона звичайно, а одного разу так гірко, що спохмурнів Шпара.
— Ніхто не винний. Сама. Збабіла. Розкисла. Чому закинула музику? В опері співати настрою нема, концерт би...
— А... музика! — здригнула вона ніздрями.— Що мені з музики...
— Без нього,— скінчив серйозно Шпара.
— Да, без нього! — забринів їй злобою голос.
— Але ж, раз так,— наваживсь Іван Семенович,— значить...
— Значить, доволі! — відрубала Завадська і вже згодом, як пішов Шпара до себе, сказала:
— Ви школи зі мною про це не говоріть. Зрозуміли? Ніколи! А також запам'ятайте: при всякому "значить..." для вас особисто ніщо не міняється. Хоч як рішу я те, що маю рішити, ви ні програти, ні виграти не можете, бо ви завсігди лишитесь для мене тим, чим були і є. Не більше.
І, мабуть, прочитавши щось в його погляді, скінчила несподівано м'яко:
— Щирим, хорошим Орликом... Да? Другом, що не сердитиметься на мене за щирість...
Іван Семенович не сердився, але Іванові Семеновичу боліло. Не сердився, бо визнавав її рацію розуміти його так, як розуміла; боліло, бо не розумів себе, нащо йому — третьому — плутатись у цю складну гру двох, в якій він справді ні виграти, ані програти не може... Два дні не приходив він до Завадської — нащо йому взагалі ходити до неї? — а коли на третій вечір прийшов, зустрів на сходах велике й веселе товариство.
— А, начальство! — п'яно привітався до нього Звірятин і, посміхаючись натякливо, об'явив: — От добре, що ви прийшли! Тепер повний комплект! Всі другорядні персонажі на місці! Ну, а герой...
Він вдалині, він не почує...
— Брешете ви... на півтона...— суворо спинила його Завадська, а до Івана Семеновича: — Це справді добре, що ви нагодились, Орлику! їдьмо з нами! Ми гуляємо... Тобто пиячимо другий день...
— Не пиячимо, голубко, а тільки.збираємось,-— зауважив серйозно Скорик-антрепренер.— Ці два дні — це лише інтродукція. Правда, панотче? — ляснув він по плечі Ієро-німа Трьохсвятського, що не то сміхом, не то кашлем зайшовся.
Кілька днів тривало потім чадне похмільне кружіння з ресторану до ресторану, поки сказала Завадська:
— Годі!
— Давно пора,— погодився Шпара, що того вечора й собі вийшов до гостей у вітальню. Він подивився на її змарніле, з темними кільцями круг очей, обличчя й осудливо похитав головою.
— Обурюєтесь? — приплющила вона очі.
— Ні, Ірок,— лагідно відказав він, розгладжуючи свою розкішну бороду.— Обурюватись я перестав ще в сьомій клясі гімназії. Тепер я тільки дивуюсь инколи.
— І...
— І найбільше дивує мене нахил багатьох чинити те, що їм зовсім непотрібне: самім собі життя псувати...
— Вам, юристам,— зайшов у розмову Звірятин,— годиться подбати, щоб надалі карали не тільки тих, що иншим життя псують, а й тих, що своє власне переводять.
— О ні! — заперечив Шпара.— Ці нещасні самі в собі носять свою кару. їх можна тільки жаліти.
— Жаліти? Я таких жаліти не можу, бо всі такі, як ви кажете, нещасні — це або дурні, або ж послідніше ледащо. їх не жаліти, а боротись супроти них треба, як супроти небезпечного й шкідливого елемента.
— Для кого? — пискнув горбатий композитор.
— Для вас, Мурів, для мене, для всякого. Для всіх. Ви ж зрозумійте, що вони знижують загальний тонус життя, навіюють думку, ніби людина й справді може бути нещасна.
Легкий смішок перебіг по вітальні.
— Я не знаю, що тут смішного,— здивувався Звірятин.— Для мене це аксіома: нормальна, здорова людина нещасною бути не може, бо не може вона хотіти цього.
— Так, по-вашому, все відбувається так, як ви хочете?
— В моїм особистім житті — звичайно. З маси всього, що точиться навкруги, з безміру життьового в моє особисте життя я беру лише те, що хочу, тобто те, що мені потрібно, і борюсь проти всього, що нав'язують мені инші, а я не хочу...
— Щодо хотіння,— сперся Мурів підборіддям на горб,— то не станете ж ви заперечувати, що люди часто хочуть не тільки того, що, досягнуте, псує їм життя, а й такого, чого вони просто дістати не можуть. Це теж коріння нещастя.
— Ви помилились, саме цьому я й заперечу,— задоволено посміхнувся Звірятин.— По-моєму, нормальна людина хоче тільки того, що може.
— Парадокс,— непомітно, в бороду, позіхнув Шпара.
— Дурниці! — спалахнула білява балерина з лорнеткою.— А в коханні? Подивіться, скільки нещасних коханців!
— Да! Да! — почулося з усіх боків.— Дев'яносто відсотків! Сто! Хоч кого візьміть — кожен!
Хтось почав навіть називати прізвища всіх присутніх.
— Хвилинку! — гукнув Звірятин, піднявши руку, і, як запала тиша, вклонився:
— Дорогі мої! Ви ж забули про маленьку деталь: я весь час говорив лише про нормальних!
Вибух сміху покрив його репліку. .
Ця розмова дратувала Івана Семеновича. Весь час було в нього таке почуття, що це про нього говорять, дарма, що не називають, а він аніяк добрати не може, з ким саме погоджується. Після незвичної пиятики голова йому тупо боліла, думалось мляво і невиразно, і тільки тоді, як про хотіння заговорили, відчув Іван Семенович ясно, що хоче він тільки одного — спати...