— Ні, не контролю,— засмутився Сквирський,— а більшої уваги до нього. Ви ж зрозумійте — раз людина живе, а що ж вона з того життя робить?
— Чорт зна що! — сам відповів по павзі.— А все через те, що, знаючи, що раз живе, хапається жити, поспішає, захлинаючись... Замість спокійно вибрати з життя тільки те, що справді тобі потрібне, отже, й щасливим тебе може зробити, кожен з нас хапає все, що трапляється йому на шляху... Ну, а потім драми, звичайно... А найбільше — трагікомедії... Бо кількістю якости не заміниш! От хоч би й кохання, наприклад,— спинивсь він на хвилю, зшерхлими губами до чарки припадаючи.
— Ну... що кохання? — неприємно похололи Іванові Семеновичу скроні... "За тим і кликав..." — подумав він, з огидою дивлячись, як при кожному ковткові здригається в Сквирського гострий якийсь борлак.
— Кохання...— пошепки почав інженер і голосно гукнув до дверей, обережний стукіт почувши: — Можна! Можна!
Увійшов Мюфке, волохаті ручки свої потираючи. Вклонився обом, але ж здивування не виявив, немов була це звичайна річ: нічна розмова коло карафки.
Сів у кутку й тільки промовив:
— О, інженер Сквирський — філософ. Ой, який філософ! — покрутив він головою.— Такий філософ... Слухатись його — всім би щасливими бути!
— Ну-с, так кохання? — кинув зло Іван Семенович, чомусь із зусиллям це слово вимовляючи.
— Да-с, кохання...— підхопив його Сквирський.— В нім яскравіше, ніж де, виявляється, як невміло, як по-дурному будують своє особисте життя всі люди. І саме кохання найменше хочуть вони вчитися, з мотивів різних, та безглуздих однаково: для одних це — "святая святих", поезія, екстаз, щось ірреальне, до чого ні з міркою, ні з дослідом не підійти; для инших — щось надто елементарне, чому не варто віддавати багато уваги...
— Тепер більшість так дивиться,— скромно втрутився Мюфке.— Полове питання, та й годі...
— Ет, рецензенте! — відмахнувся Сквирський.— Мені байдуже до природи кохання, до його корнів... Я знаю тільки, що хоч як розуміти його, а віддає йому кожен з нас багато уваги, сил і часу. Що таке зрештою наше так зване особисте життя, як не кохання? І знаю инше: яких би форм не набирало кохання — в дев'ятдесят дев'ятьох випадках воно нещасливе...
— Ну...— не повірив Мюфке.— Тепер...
— Зійтися,— заспішив Сквирський,— зовеш не значить кохати щасливо. Та й не знаю я, що тепер легше й частіше роблять: сходяться чи розлучаються... У всякому разі дуже часто життя своє марнують, добиваючись того, від чого, свого нарешті дійшовши, відмовляються розчаровано... То чи варто ж і домагатись такого? Кілька таких піррових перемог — і жити ніколи.
Мюфке засміявсь тонко, пирхаючи й куточки губ заслинюючи, здавалось, знесилив його веселий анекдот; тіпався всім тільцем своїм, волохаті ручки свої потираючи.
— Ой, інженер Сквирський! — вигукував він між сміхом.— Ой, який це філософ інженер Сквирський! Просто алхімік! Він шукає єдиного кохання! Вічного кохання!
— Тю на вас, рецензенте! — спинивсь перед ним Сквирський.— Не вічного — справжнього! Справжнього, рецензенте! Такого, щоб варто було його шукати й добиватися. Такого, щоб збагатило воно твоє життя, зробило його цікавішим, повнішим... А головне, щоб не почували ви потім, що витратили себе на щось вам непотрібне, без чого ви легко можете обійтись...
— Рахуночок?
— Так, так, рахуночок! Все в житті, отже, й кохання, повинно добре оплачувати час і зусилля, на нього витрачені. Ну на чорта, скажіть мені, добиватимусь я кохання, мучитимусь і мріятиму, життя своє для нього міняючи, від усього иншого відвертаючись, коли раптом скінчиться таке кохання через дві ночі?.. А здебільшого так і буває... Бо хапається людина жити, тягнеться за першим-ліпшим, що їй під руку підвернеться, а не вибірає, не шукає сама... Зустріне чоловік жінку, відчує потяг до неї — і вже кохає! Жити без неї не може! І добре, як розв'яжеться це швидко—чи полюбляться та й розійдуться, чи ше якось переконаються, що це омана, помилка; це ще півбіди, а то ж може й звичайна історія початися — ціле життя, неправильно побудоване!.. Отут і потрібен, рецензенте, рахуночок, свідомість твоя, контроль, товаришу Орловець... Ти не жени, мов той звір за самицею лісом, бо ти ж складніший за того звіра, бо в тобі елементарний той половий потяг в тисячі надбудовочок сублімований, бо кожен твій стрибок у тій гонитві бурею в твоїй психіці вибухає... Та й те пам'ятай, що кожен твій стрибок у тім лісі, кожен твій день у житті — не окрема самостійна величина якась, ні, це маленька цеглинка у великій будові життя твого! Не туди поклав — вся будова инакше піде. Ні, ти не жени, голубчику, язика висолопивши, ти спинись, прохолонь та подумай — а чи неодмінно цю самицю потрібно тобі доганяти? А може, тобі просто час надійшов по лісі ганяти — і байдуже, за ким саме, чи за X, чи за У?.. А може, навпаки, куди не кинь тебе, тільки цієї шукатимеш... В усяких умовах... усюди... Випробуй себе, зваж, розваж! Бо не сліпець ти, а будівничий! І знай завсігди: раз живеш і недовго — отже, будуй тільки те, що справді тобі потрібне...
Чарку за чаркою випив і прикинув гнівно й презирливо:
— Ідіоти! Сотні мистецтв розвели, а єдине — мистецтво жити! — занехаяли! Ахаєте з поем, де слово до слова пригнано, з музики, де кожен звук дібрано, а найкращу поему, найкращу музику — життя своє особисте... Не співаєте ви його, а виєте!
Сів у крісло й заплющивсь.
По довгій павзі сказав Іван Семенович:
— Ну, я йтиму...
— Прощайте,— не розплющивсь до нього інженер Сквирський.
Аж на сходах немов попросився Мюфке:
— Я вас проведу трохи... Собака в нас. Та й завулок темний...
Ішли мовчки. Вгрузаючи в глиоокі замети, думав Іван Семенович, що не знать з чого збилися його дні на сліпі, мов цей завулочок, манівці, де більше розмов, ніж потреби в них.
— Як вони, ці інтелігентики, про своє особисте життя турбуються! — скривився Іван Семенович, пробуючи хоч цим від думок, Сквирським навіяних, відмахнутися.
— А ви ні? — пірнув кудись у темряву Мюфке.— Всі ми однакові,— почувсь його голос згодом.— Філантропію ви покиньте. А то можна подумати, що такі, як ви, наприклад, за прийдешні покоління дбаючи, зовсім про себе забувають... Мученики-с... Ну, а тільки ж дозвольте спитати вас, як же воно тоді вийде: ви за майбутніх виключно дбатимете, а ті майбутні ще за дальших — а життя на тім самім місці?