— "Обстріляно форт Самтер", — повільно проказав О'Брайен.
Він ніяк не міг звикнути до думки, що Шнейдер — офіцер військової розвідки. Втім, будь-хто з семи американців міг бути на його місці. Але Шнейдер?..
— Правильно. Якщо вам вдасться захопити корабель, спробуйте сісти в Каліфорнії, в Уайт Сандсі, де ми проходили тренування. Поясниш тамтешнім властям, за яких обставин я передав тобі свої повноваження. От і все, хіба ще два слова. Якщо ти теж занедужаєш, добре зваж, кому передати владу. Я хотів би обмежитися тобою. І друге. Може, я й помиляюся... але мені здається, у росіян таку ж роль відіграє Федір Гуранін.
— Зрозуміло. — І лише тепер до О'Брайена нарешті дійшло: — Але ти казав, що впорснув собі дуоплексин. Отже...
Шнейдер підвівся, потер кулаком чоло.
— Боюся, що так. От чому вся ця церемонія досить-таки безглузда. Але свої повноваження я в будь-якому випадку мав передати іншому. Я передав. Нині, даруй, піду ляжу. Щасти тобі!
О'Брайен подався доповісти капітанові, що захворів Шнейдер. Тепер він розумів, що відчували під час обіду росіяни. Зараз проти росіян залишилося п'ятеро американців. І за все відповідає він.
Але біля каюти капітана, вже було взявшись за ручку дверей, він стенув плечима. Хіба не однаково? Як казав товстун Шнейдер: "Припустимо, через тиждень хтось іще залишиться живим..."
Власне, міжнародне становище на Землі і те, чим воно загрожує мільярдам людей, їх тут зовсім не обходить. Вони не можуть завезти марсіянську хворобу на Землю, а раз вони не повернуться, у них мало надії знайти ліки. Вони прикуті до чужої планети, і їм залишається чекати, поки один за одним їх зломить недуга, чиї останні жертви загинули тисячі тисяч років тому.
А все-таки... неприємно бути в меншості.
До ранку вони вже не були в меншості. За ніч іще двох росіян підкосила ця невідома недуга, яку тепер всі називали "хворобою Бєлова". На ногах залишилося п'ятеро американців проти чотирьох росіян, але тепер ніхто й не думав про суперництво,
Гоз запропонував їдальню, вона ж і спальня, перетворити на лазарет, а всім здоровим перейти у машинний відсік. Він доручив Гураніну нашвидкуруч обладнати перед машинним відсіком камеру для опромінення.
— Всі, хто доглядає хворих, одягатимуть скафандри, — наказав він. — Перш ніж повертатися в машинний відсік, ставати під променевий душ найбільшої потужності. Лише після цього дозволяється зняти скафандр і приєднатися до інших. Це не вельми надійний засіб, гадаю, що такими пересторогами цей страшний вірус не знищити і себе не вберегти, але ми, принаймні, не сидимо згорнувши руки.
— Може, спробувати зв'язатися з Землею? — запропонував О'Брайен. — Повідомимо, що з нами сталося, —ця інформація буде потрібна наступним експедиціям. Знаю, для такої відстані в нашого радіопередавача надто мала потужність. Що ж, спробуємо змайструвати щось схоже на маленьку ракету. Вкладемо туди листа. Можливо, колись її підберуть.
— Я вже міркував про це. Завдання не просте. Припустимо, ми з цим упораємося, та чи матимемо певність, що разом з листом не передамо на Землю і вірус? Навряд, щоб за нинішнього міжнародного становища спорядили нову експедицію. Ви знаєте не гірше від мене, що місяців через вісім-дев'ять, не більше... — капітан обірвав себе на півслові. — У мене болить голова, — тихо мовив він.
Усі підхопилися, навіть ті, хто цілий день доглядав хворих.
— Ви впевнені? — з відчаєм у голосі спитав Гуранін.
— Авжеж. Видно, цього нікому не уникнути. Гадаю, кожен із вас сумлінно виконуватиме свій обов'язок у злагоді. Будь-хто здатний мене замінити. Якщо потрібне буде слово командира і доведеться приймати якесь рішення, капітаном призначається той, чиє прізвище останнє за алфавітом. Упродовж усього часу, що вам залишився, живіть дружно. Прощавайте!
Гоз повернувся і вийшов з машинного відсіку. Печать безмежної втоми лежала на його смаглявому обличчі і надавала йому дивної величі.
Того вечора на ногах залишилося вже тільки двоє — Престон О'Брайен і Семен Колевич. В якомусь отупінні доглядали вони хворих, вмивали їх, перевертали, робили внутрішньовенні вливання.
Обидва розуміли: це питання лише часу. Коли зляжуть вони, про них не буде кому подбати. Та вони й далі робили своє діло, щоразу приймаючи в скафандрах променевий душ перед поверненням до машинного відсіку.
У Бєлова і Смейзерса почалася третя стадія хвороби — глибоке заціпеніння. Штурман занотував це в щоденнику Шнейдера під колонками температурних записів, що нагадували біржевий курс, коли Уолл-стріт особливо лихоманить.
О'Брайен і Колевич мовчки повечеряли. Вони ніколи не симпатизували один одному. Тепер, як лишилися вдвох, взаємна недоброзичливість посилилася.
По вечері штурман припав до ілюмінатора і довго дивився, як сходять і закочуються на чорному тлі неба Фобос і Деймос. За спиною у нього Колевич читав Пушкіна, доки заснув.
Вранці О'Брайен знайшов свого помічника на лікарняній койці. Колевич уже почав марити.
"І зостався лише один", — згадалася О'Брайену пісенька про десять негренят. Що нас чекає далі, друзі, що?..
Він знову взявся за обов'язки санітара і часто заговорював сам до себе. Так легше, бий його лиха година! Легше забути, що ти — єдина людина при пам'яті на всій цій червоній запилюженій планеті. Легше забути, що незабаром сконаєш. Легше зберегти хоч трохи здорового глузду.
Бо це — кінець. Ракета розрахована на екіпаж з п'ятнадцяти чоловік. В разі крайньої потреби нею могли б керувати п'ятеро. Припустимо, троє чи двоє, гасаючи туди-сюди, мов божевільні, виявляючи надзвичайну винахідливість, змогли б привести зореліт на Землю, не розбивши при посадці. Але один...
Навіть якщо йому і далі пощастить і "хвороба Бєлова" не звалить його з ніг, з Марса йому не вирватися. Він зостанеться тут, поки вистачить запасів їжі та кисню, а корабель поступово перетворюватиметься на іржаву домовину. Коли в нього заболить голова, настане розв'язка. Кінець. І нічого не вдієш.
Престон О'Брайен блукав по кораблю, що став раптом величезним і порожнім. Він виріс на ранчо, змалку звик до простору і відчував огиду до велелюддя. В польоті йому, мов камінчик у черевику, докучала постійна необхідність бути між людей. Однак тепер його гнітила самотність. Коли лягав — снилися залюднені трибуни в дні бейсбольних матчів, задушливі пітні юрби, що ними повнилося нью-йоркське метро в години пік. Потім прокидався — і самотність знову глухо навалювалася на нього.