Недосвідчений дух

Страница 3 из 5

Герберт Джордж Уэллс

"Ну дійсно!" — сказав Віш, звертаючись до вогню.

"Таке вражіння зосталося в мене, як хочете, — сказав Клейтон скромно. — Можливо, звичайно, що я був у трохи некритичнім стані, але таке було вражіння від усієї його особи. Він пурхав ото взад і вперед, і його тоненький голосок балакав без краю про його мізерне "я", і хоч би одно слово було ясне, тверде, послідовне з початку до кінця. Він був ще плохіший, дурніший і безцільніший, ніж якби він був насправді живий. Але, в такім разі, я вам скажу, його не було б отут у моїй спальні — якби він був живий. Я б його викинув геть!"

"Звичайно, — сказав Івенс, — бувають отакі бідні смертні".

"І вони з таким самим успіхом можуть являтись, як привиди, як і всі ми", — погодився я.

"Єдине, що ніби було в його подібного до мети, — це той факт, що він не міг видертися з цього світу. Неприємна історія, в яку він устряв з своїм "появленням", страшенно його гнітила. Йому розповідали, що це надзвичайно сенсаційне діло, він на це сподівався, і що ж! Ще одна невдача до довгого списку його попередніх невдач! Він казав, що він сам — одна самісінька халепа. Він казав, і я цілком цьому вірю, що він не брався ні разу за що-небудь, щоб не зробити все догори ногами, і, мабуть, що й вовіки-віків так з ним буде й надалі. Хіба що, може, якби йому співчували... Він тут спинився і деякий час дивився на мене. Він сказав, що, дивна річ, але ніхто ніколи досі не виявляв до нього такої симпатії, як я. Я одразу побачив, куди він гне, вирішив ураз його здихатись. Може, я свиня, але бути "єдиним справжнім другом", довіреною душею цих егоїстичних плохут, чи живих, чи духів, — це повище моїх фізичних сил. Я узявся до справи прикро.

"Не сушіть собі голови над цими питаннями, — сказав я. — Вам треба зробити одне — вибратись з цього діла. Підтягніться й спробуйте".

"Я не можу", — одповів він.

"Спробуйте!" — сказав я. І він спробував.

"Спробував! — сказав Сандерсон. — Як?"

"Паси", — сказав Клейтон.

"Паси?"

"Складна система жестикуляції й пасів руками. Отак він прийшов і так він мав вибратись назад. Боже! яка мені була морока!"

"Але як могла будлі-яка система пасів?.." — почав я.

"Дорогий друже, — сказав Клейтон, повертаючись до мене й кладучи сильний наголос на деякі слова, — ви хочете, щоб я все пояснив. Я не знаю, як! Все, що я знаю, це те, що треба робити... принаймні, що він зробив кінець кінцем. Бо через страшенно довгий час він зробив паси правильно і зник.

"Чи ви, — сказав Сандерсон, — спостерегли, які паси?"

"Так, — сказав Клейтон і ніби замислився. — Це була страшенно химерна річ, — сказав він. — Ми були вдвох, я і цей розпливчастий привид у цій мовчазній кімнаті в оцім мовчазнім порожнім готелі, в оцім мовчазнім місті, в п'ятницю, вночі. Ані звука, окроме наших голосів та його дихання під час, коли він робив паси. Горіли дві свічки — одна коло ліжка й друга на туалетнім столикові — це було все, і час від часу одна чи друга спалахувала високим тонким, здивованим полум'ям на кілька секунд. А тут робилися химерні речі. "Я не можу, — казав він, — я ніколи..." І раптом він сів на маленькому дзиґликові коло ліжка й почав ридати й ридати. Боже, яке воно було змучене і базпорадне.

"Спробуйте підтягтися, взяти себе в руки", — сказав я і спробував хлопнути його по спині... але моя проклята рука пройшла крізь нього. Під цей час я, бачите, вже зовсім не був такий нечувственний, як отам на ґанкові. Я вповні відчував химерність становища. Я згадую, що смикнув руку геть од нього, аж затремтів сам і одійшов до туалетного столика.

"Візьміть себе в руки, — сказав йому я, — і спробуйте". І щоб допомогти йому, я теж почав пробувати й собі.

"Що? — сказав Сандерсон. — "Паси"?

"Так, паси!"

"Але..." — сказав я, під впливом непевної думки, яку сам не міг ухопити деякий час.

"То цікаво, — сказав Сандерсон, стромляючи пальця в свою люльку. — Ви хочете сказати, що оцей ваш привид усунув..."

"Зробив усе, що міг, щоб усунути цей проклятий бар'єр? Так!"

"Він цього не зробив, — сказав Віш. — Він не міг. Інакше ви щезли б теж".

"От, тож-то й є", — сказав я, знаходячи, що моя блудлива думка знайшла собі вираз у словах.

"От, тож-то й є", — сказав Клейтон, глядячи на вогонь замріяними очима.

На коротку мить усі замовкли.

"І нарешті він зробив це?" — спитав Сандерсон.

"Нарешті він це зробив. Мені не легко було його підтримувати, але нарешті він це зробив — і то зненацька. Він був зневірився зовсім, у нас була навіть сцена, і потім він прикро обірвав і попрохав мене повторити всю процедуру поволі, так, щоб він міг бачити. "Я гадаю, — казав він, — якби я міг бачити, я б ураз упізнав би, де я робив неправильно". І він упізнав. "Я знаю", — сказав він. — "Що ви знаєте?" — спитав я. — "Я знаю", — повторив він. Потім він сказав сварливо: "Я не можу, коли ви дивитесь на мене — не можу та й все; почасти це мені й заваджало увесь час. Я такий нервовий суб'єкт, що ви мене збиваєте з пантелику". Ну, ми посперечались трохи. Ясна річ, я хотів дивитись; але він був упертий як ішак, і раптом я відчув, що стомився як собака; він мене вимотав. "Гаразд, — сказав я, — я не буду на вас дивитись" — і повернувся до дзеркала на гардеробі коло ліжка.

Він почав робити дуже швидко. Я намагався стежити за ним у дзеркало, щоб побачити, що саме було неправильно. Він крутив руками отак і отак, і отак і потім з силою зробив останній жест — ви стоїте випроставшись і одкриваєте обійми, і так, бачите, він стояв. А потім він уже не стояв. Він не стояв. Його не було. Я повернувся від дзеркала до нього. Нічого не було. Я був сам з тремтячими свічками й розгубленими думками. Що сталося? Чи сталось що-небудь? Може, я спав?... І тут з якоюсь абсурдною нотою довершености годинник над ґанком вирішив, що наспів час пробити годину першу. Отак: — Пінг! І я був такий серйозний та тверезий як суддя, все віскі й усе шампанське зникло в безмежному просторі. Химерне почуття, скажу вам, гаспидськи химерне. Химерне! Клянусь Богом!"

Він подивився на попіл від своєї сигари.

"Це все, що було", — сказав він.

"А потім ви пішли спати?" — спитав Івенс.

"А що ж я ще мав робити"?