Недоколисана

Страница 4 из 4

Свидницкий Анатолий

— Мабуть, чи не того,— одно каже,— що не для єї двір, хоч він і батьків, а все ж не свій.

— Може, того, що давно була та ще не освоїлась,— каже друге...

Може, котре іще що знайшло сказати. А батько та мати лиш потерпають, що от-от розходиться. Тим і гостей не запрошали, щоб сорома не наробила. Ті зяті також переглядаються, і жінки їх собі. І всім дивно, що вона так красно бавиться; і весь двір навшпинячки ходе. Ба ото вже й вечір не за горами, а Марусі й не пізнати; а цим іще душа не на мірі.

Як сонечко спочило, пані заговорили: "Купатись! купатись!" — і пішли всі три до купальні, що була в саду на озері. Пани вчотирьох тим часом зайшли в сад, посідали під липою,— може, чай пити збиралися абощо, а щоб губа не вакувала, почали кпити один з другого ті два молодших зяті, що в тебе жінка така! а в тебе така! тебе за ніс водить! а тебе за чуба смиче!.. Батько духу піддає — і всі регочуться. А третій зять — Марусин чоловік — ні до чого не мішається, тільки сміється за гуртом. От ті вдвох і причепились до його: "А ти вже й мовчиш про свою?"

— А мовчу,— каже.— Що ж мені й говорити, коли добра не гудять, а хвальби знов не потребує.

— То твоя жінка добро? — підхопили ті.

— А щоб ви знали...

— Ха! ха! ха! — засміялись, аж ворон в садку полякали.— Ніщо казати,— око бачить,— додали,— що Маруся добро, як табака в оці.

— Дай, боже, кожному доброму чоловікові таку жінку, як вона в мене. На долю не нарікав би.

— Да ти, мабуть, або сам недобрий чоловік,— озвались ті,— або вже й смак стратив та не тямиш, що то за добро в світі; бо ми, хоча й, може, і не добрі люди, а таких жінок, як твоя, і ворогам своїм не зичимо.

— Бо то ви, а то я! бо ви ж не знаєте моєї Марусеньки; тим так і думаєте, а як спізнаєте, то в другу заграєте.

Так слово по слову дійшло аж до закладу.

— Добро,— каже цей,— хоч-то воно й не годиться, а йдім і в заклад. Чия жінка слухняніша,— додав,— тому кожен по селу.

— Добре,— озвавсь тесть,— і я стаю до спілки.

— Добре! — зяті кажуть. І руку перебили.

— Тепер посилати за жінками,— каже муж Марусі,— котра прийде сюди, як вона в купальні, тої грало.

— Проба неабияка,— озвавсь тесть. То всі, хочу не хочу, на то пристали.

— Починаймо ж знизу,— каже тесть. Та й післали за найменшою. Пішла дівчина:

— Просить вас пан, щоб ви прийшли до них, як тут ви єсть. А пани під липою всі чотири.

— Піди ти до біса із своїм паном! що він, чи тепер здурів, чи зроду ума не має. Скажи йому,— каже,— шо він самошедший.

Пішла дівчина і принесла звістку, що не хочуть, ще й самошедшим нарікали.

За другою пішла і теж принесла, що не хочуть, ще й самошедшим нарікали.

— То ви, значиться, вже програли?

— А ти, думаєш, не програєш? Коли наші сварилися, то твоя битиме.

— Зараз вивіримося.

І післав дівчину.

— Піди,— каже,— моєї попроси, щоб прийшла; кажи; що мені конче треба її зараз.

Не зразу дівчина й відважилась на таку штуку.

— Що ж? — кажуть пани.— Скажи та й тікай; твоє діло таке: чужа воля закон.

"Воно так,— подумала дівчина,— закон — то чужа воля, а покута — своє тіло". Зітхнула і постьобала по тій стежечці третій раз.

— Ідіть уже ви,— каже до Марусі,— вже ваш пан та прислали по вас,— а ноги наставила, щоб дернути, як що до чого.

А Маруся, начебто й не до неї пилося, питає:

— За мною?

— Еге ж! — відповіла дівчина.

— Зараз,— каже Маруся і вилазить з води.

Дівчина думала, що вона вже так і вмотається в коси; то вже і пелену підібрала, щоб не було перешкоди.

— Що се? куде се ти? — заговорили ті сестри, як побачили, що Маруся з води вилазить.— Вернись.

— Ні, не вернуся,— відказала вона,— коли чоловік прислав, то, мабуть, не для ради цікавості; да хоч би й так, то що ж...

— То на сміх, на потіху,— кажуть ті,— мабуть, уже не по повній хильнули.

— Вже то він знає, що робить. Як сміятимуться з мене, то через його, а мене шануючи, і його шанують.— Сказала і пішла вздовж садком.

— Цур її! що се з нею такого? Попався, жучку, панові в ручку.

А Маруся думає собі, йдучи: "Як не піду, то як іще почне колисати; то хай йому всячина".

Ще здалеки побачили пани, що йде вона, чоловік і кива: "Вернись! вернись собі!" Вона й вернулась до купальні.

— А що? — заговорив її чоловік, чия жінка слухняніша? хто виграв?

— Ми програли,— заговорив старий, та й до тих,— и давайте по селу.

Говорить старий як годиться, а на серці, немов млинський камінь, лягла тяжка дума: "Чи не попалась мишка в котячі пазурі, що така слухняна стала". І могорич йому в пельку не лізе, що пили за її здоров'я.

Первим ділом постановив собі старий випитати в дочки, що воно таке значиться, і десь в закутку й питає:

— Що? Який твій чоловік?

— Такий добрий,— каже,— такий розумний, що дякую богу та й не надякуюся.

— Чого ж ти та зм'якла?

— Ет! — каже,— й не питайте; мені й самій чудно та дивно, чому я попереду не така була; а яка була — і спогадати соромлюся.— Та й пішла до гурту.

Так і бенкет пройшов, що ніхто нічого не довідався, так і роз'їхались, що ніхто нічого не знав, хоч як голови ламали.

Поїхали ті два сопучи, а цей із своєю жінкою, як голуб з голубкою.

Дорогою вона й запиталась:

— Що це ви посміятись хотіли, чи що, що посилали за нами до купальні?

— Говори! — каже він,— ти й не знаєш, що там було, і не здогадаєшся, як добре зробила єси, що послухала... Ото на тобі, читай! — І дав папери на ті виграні села. Взяла вона, прочитала та й віддає йому і каже:

— Ото будуть каятися!..

— Я думаю! Як же й не каятись.

— Добре ж ти, голубе мій, казав, що я недоколисана була!.. Мабуть же, ще й ті недоколисані, що не слухають своїх чоловіків!.. А я, то поки життя мого, слухатиму тебе, як божого гласу. Як то добре, що ти доколисав мене!..— І аж поцілувалися...

Дивіться, мами! доколисуйте ж! Бачите, як Маруся рада, що вже доколисана стала... А в нас багато! багато є ще недоколисаних, тільки самі не признаються, чоловіки не здогадуються, а паніматкам байдуже...