— У вас є сигарети? — запитав я.
— Які саме?
— "Кравен".
— Ні. Англійських у нас немає. — Жінка показала мені лоток із сигаретами.
— Гаразд... Візьму американські.
Я взяв дві коробки, що потрапили під руку, й дав стофранкову купюру. Жінка висунула одну шухляду, тоді другу. Дрібних у неї не знайшлося.
— Так і буде,— мовив я. — Залиште собі. — І рушив сходами вниз.
Коли я вийшов з ресторану, машини не було.
Я стояв на тротуарі набережної Кассіні й чекав. Ніл, звичайно, поїхав по бензин, але заправочної станції поблизу не знайшов. Машина з'явиться з хвилини на хвилину. Час минав, і я вже відчував, що мене охоплює паніка. Я не міг чекати [34] спокійно і пройшов сотню кроків уздовж тротуару. Потім глянув на годинник. Було близько другої години ночі.
З ресторану "Гарак" вийшла гамірна компанія. Загрюкали дверцята машин, завелися двигуни. Кілька чоловік лишилися на набережній. До мене долинали їхні голоси і сміх. Ближче, коло басейну, якісь тіні вивантажували ящики й складали їх біля критого тентом автофургона з вимкненими фарами.
Я підійшов до них. Вони саме стали перепочити й курили, поспиравшись на ящики.
— Ви не бачили щойно машини? — запитав я.
Один звів на мене очі:
— Якої машини?
— Такої великої, чорної.
Мені треба було заговорити до когось, щоб не лишатися зі своїми думками наодинці.
— Друзі чекали мене в чорній машині, отам, біля будинку... І поїхали, не попередивши мене.
Ні, пояснювати їм не було сенсу. Я не знаходив слів. Та вони й не слухали мене, тільки один помітив, мабуть, у мене на обличчі розпач.
— Чорна машина? А якої марки? — поцікавився він.
— Не знаю.
— Не знаєте марки машини?
Певна річ, він звернувся до мене лише для того, щоб переконатись, чи я не п'яний і чи тримаються купи мої думки. Потім зміряв мене недовірливим поглядом.
— Ні. Марки машини я не знаю...
Не знати навіть цього було просто жахливо.
Я простував бульваром Сім'є. І раптом аж стрепенувся. Біля огорожі Нілової вілли виднілася темна маса автомобіля. Коли я підійшов ближче, то виявилось, що це не та машина, якою ми їздили останнього разу, а та, що з дипломатичними номерами.
Я кілька разів подзвонив. Ніхто не відповів. Спробував штовхнути хвіртку, але вона була замкнена. Тоді я перейшов на другий бік вулиці. В тій частині будівлі, що височіла над балюстрадою, світла не було, і я рушив назад на бульвар Сім'є — до телефонної будки, що стояла аж унизу на повороті, неподалік від готелю "Мажестік". Там я набрав Нілів номер і довго чекав, слухаючи гудки. Ніхто не відповідав, як і біля хвіртки. Тоді я знову вернувся бульваром до вілли. Машина стояла на місці. Не знаю вже навіщо, але я поторгав по черзі всі дверцята. Вони були замкнені на ключ. Багажник також. Потім трусонув хвіртку, сподіваючись, що вона відчиниться. Дарма. Я гатив ногами і в грати, і в машину, проте нічого не добився. Переді мною все було зачинене, я не знаходив жодної шпарини, щоб проникнути всередину, жодної нитки, щоб ухопитися за неї... Все було на замках, і я нічим не міг собі зарадити.
І так в усьому місті, яким я йшов до вілли "Свята Анна". Вулиці здавалися мертвими. Зрідка проїздили машини, і я проводжав їх поглядом одну за одною. Та жодна з них не виявилася Ніловою. У мене було таке враження, наче вони їхали взагалі порожні. Проходячи парком Ельзасу й Лотарингії, я помітив велику чорну машину, схожу на Нілову. Вона зупинилась на розі бульвару Гамбетта. Двигун спершу працював, потім заглух. Я підійшов, але крізь темне скло нічого не побачив і нахилився нижче, майже впершись чолом у шибку. На передньому сидінні якийсь чолов'яга намагався обняти блондинку, що нібито пручалася, відвертаючись від нього й притискаючись грудьми до керма. Я вже відійшов, коли шибка опустилась і з машини з'явилася голова із зачесаним назад каштановим волоссям.
— Що, цікаво?
І почувся різкий жіночий сміх, луна від якого прокотилася вздовж усієї вулиці Кафареллі. [35]
Хвіртка вілли "Свята Анна" була зачинена, і я подумав, що мені не пощастить відчинити її вже ніколи. Та потім я зібрався на силі, добре вперся ногами, і хвіртка подалась. До чорного ходу довелося пробиратись темною алеєю саду навпомацки.
Увійшовши до кімнати і ввімкнувши світло, я в першу хвилину відчув полегкість — тут ще відчувалася присутність Сільвії. На спинці шкіряного крісла лежала сукня, решта одежі була в шафі. Там-таки, в глибині, я розгледів і її дорожню сумку. Парфуми, пудра й губні помади так і стояли біля умивальника на маленькому столику із світлого дерева. Я взяв пляшечку з парфумами і вдихнув їхній запах.
Не роздягаючись, я простягся на ліжку й вимкнув світло, гадаючи, що в темряві буде краще міркувати. Але морок і тиша огортали мене, наче саван, і я відчув, що задихаюсь. Помалу прийшло інше відчуття — порожнечі й розпачу. Лежати на ліжку самому було нестерпно. Я ввімкнув нічник і тихо сказав собі, що Сільвія скоро повернеться до мене, в цю кімнату. Вона знає, що я чекаю на неї тут. Потім я знову вимкнув світло, щоб краще чути рипіння хвіртки і її кроки в саду та на сходах.
Відтоді я ходив, мов сновида, від "Святої Анни" до Нілової вілли. Біля хвіртки я довго дзвонив, але мені ніхто не відповідав. Машина з дипломатичними номерами стояла на тому самому місці під огорожею.
У телефонному довіднику після Нілового номера я прочитав: "Служба американського посольства; бульвар Сім'є, № 50-біс". Я зателефонував до американського посольства у Парижі й Запитав, чи знають вони такого Вірджіла Ніла, що займає одне з їхніх приміщень у Ніцці, на бульварі Сім'є, 50-біс. Я додав, що минулої ночі він зник і що я хвилююся за нього. Але про чоловіка з таким ім'ям у посольстві нічого не чули. Вілла "Шато-Азюр" на бульварі Сім'є справді відведена для працівників американського посольства, однак уже кілька місяців там ніхто не живе. Невдовзі туди приїде, мовляв, американський консул, до нього й можна буде звернутися.
Я перечитував усі газети, навіть італійські, особливо придивляючись до тих, що виходили в околицях Ніцци, і не проминав жодної події, навіть найдрібнішої. Мою увагу привернула одна з них. Тієї ночі, коли зникла Сільвія, в місцевості, що мала назву Монт-Гро, між Ментоном і Кастелларом, німецька машина "опель" чорного кольору з паризькими номерами зійшла з траси, влетіла в канаву й розбилася. Спалахнуло полум'я, і всередині знайшли тільки два обгорілі трупи; впізнати їх уже не можна було.