— Мій батько помер.
— Пробачте...
Побачивши, що я зніяковів, Ніл усміхнувся.
— Мені слід було б продати цей будинок... Але я ніяк не можу на це зважитись. Він повен спогадів дитинства. Особливо сад...
Сільвія безтурботно підійшла до будинку й прихилилася чолом до великих засклених дверей. Ніл дивився на неї, і риси. його обличчя ледь помітно напружились — так наче він злякався, що Сільвія побачить щось підозріле.
— Я покажу вам будинок після того, як приведу його до ладу.
Його голос пролунав різко й велично. Може, Ніл хотів завадити Сільвії розчахнути ледь причинені двері й увійти всередину?
Потім він ступив до неї, обняв її за плечі й повів назад до басейну, де сиділи ми з пані Ніл. Це мало такий вигляд, наче він привів назад дитину, що, скориставшись неуважністю дорослих, відійшла надто далеко від пісочниці.
— Інтер'єр доведеться повністю поновити... Я не наважуюсь запросити вас туди зараз... —Здавалося, він відчув полегкість, відвівши Сільвію якомога далі від дверей. — Ми з дружиною живемо тут дуже мало... Якийсь місяць-два на рік, не більше.
Мені кортіло самому рушити до будинку й подивитись, як поведеться Ніл. Невже заступить дорогу й мені? Тоді я нахилюся йому до вуха і скажу пошепки: "Здається, ви щось ховаєте в цьому будинку? Труп?.."
_ Мій батько помер двадцять років тому,— мовив Ніл. — Поки він жив тут, усе було добре. В будинку й у саду панував бездоганний порядок... Садівник був надзвичайною людиною... — Він стенув плечима й показав [27] поглядом на кущі та порослі бур'янами доріжки. — Але тепер ми з Барбарою затримаємося в Ніцці надовше... якщо створимо цей Косметичний інститут. І я дам усьому лад.
— А де ж ви живете решту часу? — поцікавилася Сільвія.
— У Лондоні і в Нью-Йорку,-відповів Ніл. —Дружина має дуже гарний будиночок у Кенсінгтонському кварталі в Лондоні.
Пані Ніл у цей час курила і, здавалося, не звертала на чоловікові слова жодної уваги.
Ми сиділи всі четверо у кріслах із світлого дерева, поставлених півколом біля басейну, і в кожного на лівому бильці стояла чашка з кавою. Ця симетрія справила на мене неприємне враження, а надто коли я помітив, що вона полягає не тільки в чашках. Барбара Ніл і Сільвія були в джинсах одного кольору й крою, і обидві трималися якось мляво. Вони мали однаково тонкий стан, який добре підкреслював їхні округлі стегна, отож коли б я не бачив жінок вище пояса, то просто не відрізнив би їх одну від одної. Я сьорбнув каву. Ніл підніс разом зі мною до губ чашку, а тоді поставив її одночасно зі мною на бильце.
Згодом мова зайшла знову про "Південний хрест". Ніл звернувся до Сільвії:
— То ви справді бажаєте продати свій діамант?
Він нахилився до неї і взяв камінь двома пальцями, щоб краще його роздивитись. Потім делікатно опустив його на чорний светр Сільвії. Я вирішив, що це — всього лиш звичка деяких американців триматися невимушено. Сільвія навіть не ворухнулась і дивилася повз Ніла, ніби намагалась не помітити його жесту.
— Так, ми хотіли б його продати,— озвався я.
— Якщо цей камінь справжній, клопоту не буде.
Ніл говорив вочевидь серйозно.
— Ви не матимете з ним клопоту,— промовив я заспокійливо. — Діамант справжній. Власне, саме це нас і хвилює. Ми не хочемо зберігати такий дорогий камінь...
— Мама подарувала його мені на весілля й радила продати,— сказала Сільвія. — Вона вважала, що діаманти приносять нещастя... Вона й сама намагалася його продати, але не знайшлося покупця.
— Скільки ви за нього хочете? — промовив Ніл. І враз наче пошкодував, що запитав так відверто, й вимушено всміхнувся.-Вибачте... Нескромне запитання... Розумієте, мій батько... Замолоду він був компаньйоном одного відомого американського ювеліра. Я успадкував його смак до коштовностей...
— Ми хочемо за нього півтора мільйона франків,— сухо сказав я. — У всякім разі, це пристойна ціна, як для такого діаманта. Він вартий і трьох мільйонів.
— Ми маємо намір віддати його на зберігання до банку Ван Клеефа в Монте-Карло, щоб він підшукав нам покупця,— озвалася Сільвія.
— Ван Клееф? — перепитав Ніл.
Це гучне ім'я змусило його замислитись.
— Не можу ж я тягати цей діамант на шиї як звичайну дрібничку! — заявила Сільвія.
Барбара Ніл холодно посміхнулась:
— Ну, звісно... Ви маєте рацію. Його можуть зірвати з вас просто на вулиці.
А я подумав: "Цікаво, вона говорить це серйозно чи сміється з нас?"
— Я міг би знайти для вас покупців,— знов проказав Ніл. — Ми з Барбарою знаємо американців, які можуть купити у вас цей діамант. Чи не так, люба?
Потім він назвав кілька прізвищ. Його дружина щоразу ствердно кивала головою.
— Гадаєте, вони заплатять ту ціну, яку я назвав? — тихо запитав я.
— Звичайно.
— Хочете чогось випити? — запропонувала Барбара Ніл.
Я кинув погляд на Сільвію. Хотілося піти звідти. Але їй начебто було досить приємно в тому залитому сонцем саду. її голова лежала на спинці крісла, очі були заплющені. [28] Барбара Ніл рушила до будинку. Ніл кивнув головою на Сільвію і тихо спитав:
— Гадаєте, вона спить?
— Так.
Він нахилився до мене і мовив ще тихіше:
— Щодо діаманта... Думаю, я куплю його сам, коли переконаюся, що він справжній.
— Справжній.
— Хотілося б подарувати його Барбарі на десятиріччя нашого весілля. — Він помітив у моїх очах тінь недовіри. — Заспокойтесь. Я цілком здатний розплатитися. — Потім міцно стис мені руку, щоб я слухав його якомога уважніше. — Моєї заслуги тут немає. Все, що я мав зробити, — це народитись і дістати у спадок багато-багато батькових грошей. Несправедливо, звичайно, але це так... Тепер ви вірите? Я для вас підходящий покупець?
Ніл розсміявся. Мабуть, хотів, щоб я забув про той агресивний тон, яким він усе це мені розповів.
— Між нами повинна бути довіра. Я можу дати вам завдаток...
Ніл запропонував відвезти нас машиною, але я сказав, що ми краще підемо пішки. На бульварі Сім'є я підвів голову: Ніли стояли, спершись на садову огорожу, і дивилися на нас. Вірджіл помахав мені рукою. Ми мали іздзвонитись другого дня й домовитися про зустріч. Через кілька кроків я знов обернувся. Вони все ще стояли нерухомо, спершись на огорожу.
— Він хоче купити діамант і подарувати його дружині,— озвався я до Сільвії.