Глядачі бурхливо зааплодували і знову підняли актрису на сцену.
– Не хвилюйтеся, панночко, – шепнув їй поважного віку бобер. – Відкушуйте їй голову, і вже!
– Кому? – розгубилася Рюмса.
– Тітці небоги, ясна річ, – підбадьорливо підштовхнув Рюмсу бобер.
– Вони все невірно зрозуміли, – зашепотів Тато на вухо Мумі-мамі. – Негайно рятуй ситуацію, виходь на сцену!
Мумі-мама похапцем підібрала поділ своєї сукні і з'явилася на очі публіці з приязною й трішки ніяковою усмішкою на устах.
– О, доле! Заховай своє обличчя у чорному, мов ніч, посланні, яке я тобі несу!
– промовила Мама радісно.
– Твій син вдався до зради і занапастив твою душу брехнею!
О, згубна ніч!
О, згубна ніч!
О, згубна ніч!
– вила за лаштунками Емма.
Мумі-тато тривожно поглядав на Маму.
– Введіть лева, – шепнула вона, намагаючись допомогти йому.
– Введіть лева! – повторив за нею Тато. – Введіть лева! – гукнув він ще раз досить невпевненим голосом, а тоді як рикне: – Лева сюди давайте!!!
За сценою почувся шалений тупіт. Нарешті з'явився лев. Один бобер правив передніми ногами, інший – задніми. Публіка вищала від захвату.
Лев на мить завагався, тоді підступив до краю рампи, вклонився і раптом роз'їхався навпіл.
Публіка заплескала у лапи і почала розходитися.
– Це ще не кінець! – закричав Мумі-тато.
– Любий, завтра вони прийдуть знову, – втішала його Мама. – Емма каже, що без невеличкого провалу під час генеральної репетиції не може бути вдалої прем'єри.
– Ну, якщо вона так каже… – заспокоївся Тато. – У кожному разі під час багатьох сцен п'єси глядачі сміялися, – додав він задоволено.
Рюмса трималася осторонь, намагаючись вгамувати своє розхвильоване серденько.
– Вони аплодували мені! – шепотіла вона сама до себе. – О, яка я щаслива! Я завжди, завжди буду такою щасливою, як нині!
Розділ одинадцятий
Про те, як обдурити тюремного наглядача
Наступного ранку по всіх усюдах було розіслано програмки. Розмаїте птаство літало над бухтою і розкидало театральні афіші. Яскраві афішки, намальовані Мудриком та Донею Мюмлі, сіялися над лісом, берегом, левадами, морем, плавно опускалися на дахи будинків, осідали у садках.
Одна програмка залетіла на подвір'я в'язниці і лягла до ніг Гемулеві, котрий подрімував на сонечку, насунувши на носа поліцейського кашкета.
Він одразу запідозрив, що програмка не що інше, як таємне послання його в'язням, підхопив аркуш і міцно затиснув його в кулаку.
Зараз під його наглядом перебувало не менше трьох в'язнів, найбільше відтоді, як він вивчився на тюремного наглядача. Востаннє Гемуль пильнував злочинців два роки тому, тож не дивно, що він так боявся якоїсь каверзи.
Отож, Гемуль почепив на носа окуляри і пробіг очима написане.
– Прем'єра, – прочитав він.
– Театр? – замислено мовив сам до себе Гемуль, знімаючи окуляри.
У його гемулячому серці зринув напівзабутий щемкий спогад з дитинства. Колись тітонька, мамина сестра, брала його з собою до театру. У виставі йшлося начебто про принцесу, котра заснула у трояндових кущах. Це було так гарно, Гемулеві тоді все дуже сподобалося.
Йому зненацька знову захотілося побувати у театрі.
Але хто ж пильнуватиме в'язнів?
Він не знав жодного гемуля, котрий міг би його підмінити. Бідний наглядач міркував і так і сяк, але придумати нічого не міг. Гемуль притулився носом до залізної клітки, що стояла позад нього у затінку, і сказав:
– Мені б так хотілося піти сьогодні увечері до театру…
– Театр! – нашорошив вушка Мумі-троль.
– Дають виставу "Наречені Лева", – пояснив Гемуль, простягаючи крізь прути клітки програмку. – Але я не знаю, кого залишити замість себе біля вас…
Мумі-троль з Хропсею глянули на програмку і пере– зирнулися.
– Це, напевно, щось про принцес. Я так давно не бачив жодної маленької принцеси! – поскаржився Гемуль.
– Тоді неодмінно слід піти до театру й подивитися на неї, – запевнила його Хропся. – Можливо, маєш якогось доброго родича, котрий погодиться вартувати нас…
– Справді, маю двоюрідну сестру, – зрадів Гемуль. – Але вона надто добра. Може пожаліти вас і випустити на волю…
– Коли нас стратять? – враз вихопилася Чепуруля.
– Ет, ніхто вас не буде страчувати. Сидітимете у клітці, доки не визнаєте свій злочин. Потім зробите нові таблички і п'ять тисяч разів напишете слово "Заборонено".
– Але ж ми не винні… – почала було Чепуруля.
– Так-так-так, – урвав її Гемуль. – Уже чули… Всі ви так кажете!
– Послухай, – втрутився знову Мумі-троль. – Якщо ти нині не підеш до театру, то потім усе життя жалкуватимеш про це… Там неодмінно будуть принцеси. Наречені Лева…
Гемуль знизав плечима і важко зітхнув.
– Не будь такий упертий, – умовляла його Хропся. – Приведи сюди свою двоюрідну сестру, щоб ми на неї подивилися. Добрий наглядач все-таки ліпший, ніж ніякий…
– Ваша правда, – понуро погодився Гемуль.
Він підвівся і почовгав кудись у кущі.
– Ото дива! – вигукнув Мумі-троль. – Пригадуєте, що нам наснилося у ніч на Купала? Лев! Величезний лев, якого вкусила за лапу Маленька Мю! І ось що вони там удома придумали!
– Мені снилося, що у мене з'явилася купа нових родичів, – сказала Чепуруля. – Який жах! Я ж тільки-но позбулася старих!
У цей час повернувся Гемуль. За ним дріботіла неймовірно маленька і сухорлява налякана Гемулиха.
– То як, попильнуєш їх, доки я повернуся? – запитав у неї Гемуль.
– А вони не кусаються? – боязко прошепотіла Гему– лиха, котра жодним чином не вписувалася у рід гемулів (з точки зору гемулів, звісно).
Гемуль лише пирхнув і простягнув їй ключі від клітки.
– Звичайно, – мовив він, – якщо ти їх випустиш, то вони миттю схрумають тебе, отак: "Хрум-хрум!" А тепер я піду переодягнутися до прем'єри. Бувайте!
Щойно Гемуль зник з очей, Гемулиха одразу взялася до плетива, раз у раз кидаючи полохливі погляди на клітку.
– Що ти плетеш? – привітно поцікавилася Хропся.
Маленька Гемулиха здригнулася.
– Не знаю, – налякано прошепотіла вона. – Просто, коли я плету, почуваю себе спокійніше.
– Можеш виплести мені шкарпетки? Такий гарний колір пряжі… – попросила Хропся.
Маленька Гемулиха глянула на плетиво і замислилася.
– Мабуть, у тебе є знайома, котра мерзне у лапки? – запитала Чепуруля.