— Таємниці й невідому небезпеку, — зауважив Савич. — Тут можна загубитись і заблудитися за два кроки один від одного. За кожною квіткою, може, ховається страхітливе чудовисько, ладне роздерти нас…
— Боягуз ви нещасний! Скиглій! То ж бо й воно! — різко гримнув на Савича Тюменєв. — Лише про дорогоцінну персону свою й думаєте! Сором! То ж бо й воно!
Савич почервонів і змовк. Тюменєв засопів, насупився; потім, махнувши рукою, заговорив своїм звичайним сердито-добродушним тоном:
— Ну, пробачте, старого буркотуна, не ображайтесь. Погарячився. То ж бо й воно. Недобре вийшло, грубо. Нерви розходилися. Цей нудотний запах дратує. Можливо, в ньому є якісь шкідливі гази. Доведеться нам відкотити гідростат подалі од цього гнилого листка…
17. Розділ з поганим початком і щасливим кінцем
Тюменєв зосереджено налагоджував двосторонній радіозв'язок із Землею. Всі останні дні радіостанція працювала погано. Іоносфера Бети взагалі була примхливою. А з третього по шосте червня встановлювати зв'язок з Аркусовим щастило тільки уривками.
Апарат свистів, тріщав, завивав. Іноді несподівано чулася уривчаста фраза. Хтось десь із кимсь розмовляв. Інколи долинав сигнал небезпеки.
Тюменєв тяжко зітхнув. Він сам зараз потребував допомоги, але не посилав в ефір сигналів небезпеки: йому ніхто не міг допомогти…
— Нарешті-таки! — вигукнув професор, почувши знайомий голос Аркусова: — Добридень, любий Аркусов! Чому останнім часом ви розмовляєте на хвилі іншої довжини? Хіба абастуманська станція зрадила стару хвилю?
— Про це ви скоро узнаєте, Іване Івановичу, — відповів Аркусов.
— У мене є до вас тисяча запитань, Аркусов, та боюся, що наш радіозв'язок знову порветься, а мені треба повідомити вас про багато важливих і, на жаль, сумних речей… Аркусов, я вчинив дуже негарно, несправедливо, і це пригнічує мене. У нас велике нещастя і взагалі невеселі справи. Та про це пізніше…. Сьогодні я нескладно розмовляю, з нервами не все гаразд, а правду сказати — зовсім не гаразд. Тут надто багато такого, що дратує нерви. І потім цей сумний випадок і всі злигодні останніх днів…
Я вже повідомляв вас, що атмосфера тут перенасичена електрикою. Іноді все тріщить, до чого не доторкнешся; вогники танцюють на кожному листку, на вістрі кожної билинки, і з кінчика власного носа вилітають іскри.
Це дратує. Дратують пряні, гострі запахи квітів і гниючих рослин, дратує фантасмагорія оптичних міражів, та найбільше діє на нерви тутешнє освітлення, хоч воно й чарівно гарне. Не диво, що нерви тут весь час натягнуті і часом не стримаєшся… Між іншим, ми були свідками… Алло! Алло! Знову обірвалось. От морока! Алло! Ви чуєте, Аркусов?
Так-так. Передаю далі. Нам пощастило спостерігати дуже цікаве явище — затемнення сонця сонцем. Наше сапфірове сонце закрило червоне.
Та Савич мав рацію: всі барви тут дуже різкі, все дуже яскраве, грубе, театральне. Наче два кольорові прожектори освітлюють пишну декорацію. Все це дратує нерви, і іноді мимоволі… Та про це пізніше.
Ми зробили багато першокласних і навіть сенсаційних астрономічних відкриттів. Про них ви вже знаєте. Але планету Бета ми вивчили, на жаль, дуже мало. Чому? Зараз поясню.
Ми знайшли тут воду, та не знайшли їжі: за весь час ми не зустріли жодної істоти, схожої на птаха чи тварину, не знайшли поживних речовин і серед рослин. Ходити далеко на розвідку ми побоювались: тут на відстані п'яти метрів можна загубити один одного, хоч атмосфера здається цілком прозорою. Мимохіть доводиться бути поблизу гідростата з його запасами харчів.
Я певен, що тут є і їстівні рослини, і численні тварини, і риби, і, можливо, навіть вищі розумні істоти, та ми не бачимо їх. Вони добре ховаються від нас завдяки незвичайним оптичним властивостям тутешньої атмосфери і, очевидно, не менш незвичайним засобам маскування. Іноді ми ясно чуємо, немов хтось важко дихає, проте нікого не бачимо.
Як багато можна було б зробити цікавих відкриттів, коли б нашу експедицію було краще забезпечено всім потрібним для таких досліджень. Але ви знаєте, що це було неможливо.
Шкода, дуже шкода, що на цьому доводиться кінчати нашу роботу…
— Тобто як — кінчати, Іване Івановичу? — спитав Аркусов. — Адже ви з Архімедом і Савичем ведете і вестимете далі свої спостереження?
Тюменєв тяжко зітхнув і сказав:
— То ж бо й воно. Всьому приходить кінець, Аркусов. Ми вже втратили Савича, і це завдає мені великого болю. Ви собі не можете уявити, як я сумую, тим більше, що був дуже несправедливий до нього…
Бідолаха Савич! Я вважав його легкодухом, панікером, боягузом, а тим часом у нього була душа героя. То ж бо й воно. Він був тільки занадто вразливий і не вмів чи не хотів, бо мав правдиву вдачу, приховувати своїх настроїв та почуттів. Я, певно й Архімед, під час подорожі не раз тремтіли за своє життя і в глибині душі були боягузами. Та тільки ми про це мовчали, а Савич говорив відверто.
І як це негарно вийшло! Я грубо обізвав його боягузом, трохи не шкурником, а він…. Слухайте, що зробив цей маленький чоловічок, який охав і стогнав усю дорогу…
Якось ми підрахували запаси своїх харчів і прийшли до дуже невтішних висновків: коли зменшиш добовий раціон навіть наполовину, то нам вистачить продовольства не більше ніж на двадцять днів. А далі? Що буде далі, всі розуміли.
Вечір минув невесело, і ми мовчки полягали на свої койки.
А прокинувшись на другий день уранці, ми з Архімедом побачили, що Савич зник. На його койці лежала записка. Ось її зміст від слова до слова:
"Дорогий професоре! Ваше життя дорожче за моє, і я вирішив піти, залишивши вам свій пайок. Савич".
От і все. Савич був гідним сином нашої великої батьківщини. Він пішов і, безперечно, загинув.
Боюся, що слідом за ним загинув і Архімед. Він категорично одмовився розділити зі мною пайок, сказавші: "Піду настріляю з десяток вальдшнепів на обід", — і вийшов з рушницею, наспівуючи пісеньку.
Я зрозумів усе і кинувся за ним, та він немов розтанув у повітрі. Рискуючи заблудитись, я пішов у тому напрямі, де зник Архімед, але нікого не знайшов, справді заблудився, проблукав цілий день і лише надвечір зовсім випадково набрів на ваш гідростат.