Архімед і Савич скочили на грунт більш вдало і, вхопивши Тюменєва за руки, почали тягнути щосили.
— Стійте! Ви мені одірвете ногу, і вона залишиться в клею, — благав Тюменєв.
Та замість ноги в клею зостався каблук. Він цокнув і одірвався.
— Ху! Ну й клей! В такий упадеш — пропадеш. Та все ж таки, куди ми попали, га?
Раптом між "небом" і "землею" заструмували ручаї синього світла. Сині клубки і стрічки застрибали, зазміїлись на прутах зруйнованих поручнів, самі ж прути загули; сині грудочки з легеньким тріском почали перескакувати від Тюменєва до Архімеда, від Архімеда до Савича. Кінчики пальців засвітилися. Незабаром сині блискотливі струмочки і грудочки ніби розтали в голубому світлі.
— Ходімо оглядати наші нові володіння! — вигукнув Тюменєв і рушив по неосяжній прерії, рясно обтиканій "прутами". Грунт повільно піднімався і опускався.
— Тут, здається, хронічний землетрус, — промовив Савич, ледве встигаючи за Тюменєвим.
Через півгодини швидкої ходьби мандрівники підійшли до лінії, що здавалася їм горизонтом з темною смугою над ним, коли дивитися на нього, стоячи біля гідростата.
У цю мить половина "небосхилу" яскраво освітилася чудовим сапфіровим світлом, а на другій половині "небосхилу" засяяв рубіновий промінь. Неосвітлені місця здавалися сріблясто-сірими з фіолетовим відтінком.
— Ну й красуня ж ця Бета! — захоплено вигукнув Тюменєв.
— Так, напрочуд гарне видовище, — сказав Архімед.
— Чи бачили ви щось подібне? — сумно промовив Савич. — Дивіться — штани порвав. Як ножем розрізала трава проклята.
Тюменєв стояв на краю "горизонту" і дивився вгору, вниз, вдалину. Він бачив незмірно великі полотнища, які йшли в один бік і "поверхами" нависали одне над одним. На віддалі сотні метрів виднівся загострений кінець одного такого полотнища. Всі вони повільно коливалися.
— Ну, друзі мої, гадаю, ви зрозуміли, куди ми попали?
— На планету Бета, якщо не помиляюся, — сказав Савич.
— І ця планета, здається, вся складається з якихось оболонок, ніби головка капусти, — з усмішкою додав Архімед.
— То ж бо й воно, ніби головка капусти, — погодився Тюменєв. — І все це надзвичайно дивно.
— Кінець кінцем, ми впали не в море і не в степ, а, здається, на верховіття лісу, — зауважив Архімед.
— Мабуть, що так. Але який це химерний ліс! Ніби. величезні підводні водорості, тільки ще більш гігантських розмірів. — Тюменєв розсміявся. — Виходить, ми стоїмо на листку. Ну і що ж, ця гіпотеза добре все пояснює. По-перше, — і він загнув палець на лівій руці, — чому ми відчули кілька поштовхів під час посадки? Тому що це гігантське листя пружне і надзвичайно гнучке. Ми пробили гідростатом кілька листків і, здається, в п'ятому застрягли. От звідки, — і Тюменєв далі загинав пальці, — "дірка" в "небі". А клей — це, очевидно, сік рослини. Того ж самого походження і нитки, що звисають з "неба" по краях дірки.
— А "волосся", значить, — ворсинки на поверхні листка, — промовив Архімед.
— Ну, звичайно. То ж бо й воно. Так і є! І якщо поміркувати, то все це не так уже й дивно. Адже і в нас в океанах ростуть гігантські водорості. А тут отакі ламінарії, тільки ще більші, ростуть на поверхні. І в цьому нема нічого дивного, коли згадати, що атмосфера на Беті густіша за земну, а вага значно менша, вологість і температура вищі. Інші умови створили й інший рослинний світ.
— Атож, і нам треба буде так чи інакше скинути вниз гідростат, — зауважив Архімед. — Адже в ньому запаси їжі. Невідомо, що ми знайдемо на планеті і чим тут харчуватимемося.
— Але ж коли ми не знайдемо на вашій планеті нічого їстівного, коли ваша Бета буде настільки негостинною, що не нагодує нас, то… — Савич не встиг доказати.
Тюменєв перебив його:
— То ми помремо з голоду. То ж бо й воно. Хто про що, а Савич про сімдесят сім смертей, які звідусіль загрожують нам.
— І як же ми зійдемо вниз? — не вгавав Савич. — Не будемо ж ми стрибати, мов коники, з листка на листок, хоч тут і важимо менше, ніж на Землі?
— Стійте! Дивіться! Це що ще таке? Всі озирнулись і завмерли з подиву.
Яскраве смарагдове світло заливало прерію. Вона тихо похитувалася. По коричневому килиму простягся ланцюжок. Колечка цього ланцюжка були схожі на великі перлини, що мінилися матовим щирим золотом. Усі ці "перлини" перетинали коричневу прерію, прямуючи з тіньового боку до яскраво освітленого. Мовчанка тривала кілька хвилин.
— Вони рухаються. Живі істоти. Мабуть, комахи, — тихо і схвильовано промовив Тюменєв.
15. На листку-самольоті
План робіт був такий: звільнити гідростат, що міцно вклеївся в пробоїну гігантського листка, скинути його вниз і спуститися самим. Робота була важка і небезпечна: так і дивись, щоб не влипнути у густий, клейкий сік, що витікав з рослини. Працювали ручною пилою, сокирою та киркою. На очистку інструментів од клею витрачали більше часу, ніж на працю. Незважаючи на обережність, костюми і руки у всіх були замазані клеєм. Пропрацювали кілька годин, проте гідростат стояв на старому місці.
У цей час пощастило зробити цікаве відкриття. М'ясистий листок був завтовшки вісімдесят сантиметрів. Хоча на Беті всі тіла важили менше, ніж на Землі, мандрівники не могли зрозуміти, як ці гігантські, товсті, широкі й довгі листки тримаються у повітрі. Їхні стовбури чи черешки десь дуже далеко. Звичайно, черешок не може втримати листка з кілометр завширшки і кілька кілометрів завдовжки. І от виявилося, що всередині м'ясистої маси листка є сила-силенна мішків, точніше пухирів, наповнених газом, — воднем, як визначив Тюменєв.
— Надзвичайно цікавий приклад пристосування, — сказав Тюменєв.
— Так, цікаво. Кожен листок — своєрідний килим-самоліт, — зауважив Архімед.
Коли, відпочивши в гідростаті, команда знову прийшла на місце роботи, вона з жалем побачила, що праця пропала марно: сік ущерть заповнив отвір, прорубаний коло гідростата. Всі стояли мовчки, міркуючи, що робити далі.
— Професоре, в мене виникла думка, і, здається, непогана! — раптом вигукнув Савич. — Треба змінити план наших робіт. Ми хотіли звільнити гідростат і скинути його вниз. Це виявилося важче, ніж ми сподівалися. До того ж одразу на землю, — називаймо грунт Бети по-земному, — нам скинути його не пощастить. Гідростат упаде на нижній листок. Нам доведеться по черешку і стовбуру перебиратися на цей листок і повторювати роботу з початку. І так листок за листком. А скільки їх унизу? Адже землі ми не бачимо, саме листя та листя. Головка капусти, як правильно сказав товариш Турцев.