— Хлопці, ви звідки будете? — запитали.
— З Завалова.
— Де там з Завалова, як ми звідти, а вас не знаємо.
— З табору завалівського...
— А-а-а.
І було в цьому для Дмитрика щось таке знайоме, бо скільки разів він сам вигукував це "а-а-а". Хлопці нарешті звелись на рівні ноги.
— То ви не тут живете, а в селі? — Тарасиків голос тремтів.
— А чому б ми мали тут жити, в печері? Звичайно, в селі,— здвигнув плечима той, що вийшов з печери перший.— Ось знайшли кістки мамонта.
— Ви вбили його? — все ще не міг отямитись Дмитрик.
— Ха-ха. Ви думаєте, що ми печерні люди? — засміявся незнайомець і назвав себе Лесиком.— А це мій товариш Славко, також третьокласник.
Аж тоді Дмитрик і Тарасик пристали до них. Разом витягнули кістки мамонта з печери.
— Бери, Дмитрику, кістку за цей кінець, а я за другий, і понесемо разом,— сказав Лесик і поцікавився: — А де ваша одежа? Ви зараз самі як печерні люди.
— Десь поклали, як зібрались купатись, а тепер не знаємо де,— розвели руками Дмитрик і Тарасик.
— Ходімо швидше, бо вже сонце заходить. По дорозі одежу знайдемо, бо ж ідемо в напрямі села... Ото буде щасливий Анатолій Антонович, як побачить нас із мамонтом,— весело роздумував Славко.
— Це наш учитель,— додав Лесик.
Пішли вони з важкою щасливою ношею. На стежечці чекала на них одежа, Дмитрикова і Тарасикова.
Сонце заходило, і його останні промені били на сполох у дитячому таборі.
— Де поділися хлопці? — тремтіло в усіх на вустах. Телефонні дроти між Заваловом і сусідніми селами аж стогнали від перевантаження.
— Кому зустрінуться два малюки, негайно повідомте нас! — несли телефонні дроти.
Якби почули хлопці, що на них кажуть "малюки", то було б їм смішно. Та цього вони не чули, тож не сміялися, а навпаки — ставало їм щораз сумніше.
— Нас, певне, шукають. Ходімо швидше! — приспішував Тарасик.
Так, так, хлопці, не йдіть, а біжіть, бо телефонні дроти вже не стогнуть, а гудуть. Сонце ось-ось впаде за обрій. А тих, хто вирушає в недозволені мандри за дня. А повертається вночі, чекає покарання.
Хлопці чекали покарань. Карати їх не карали, але вже не радили, а дали наказ — ходити тільки гуртом! Як на мамонта колись ходили. І ось — з великої хмари малий дощ. А на дощі хлопці ростуть, а поради кладуть на ніч під подушку. За ніч вони самі вляжуться в їхні голови.
ДРУЗІ ЗДОРОВ'Я
Космонавти вже спали, а хлопчики із загону "Друзі здоров'я" стерегли їхній сон.
— Дмитрику, ти не спиш? — зашепотів Тарасик, сидячи на ліжку.— Дмитрику, подивись у вікно, їжак вийшов на прогулянку.
— Їжак? — Дмитрик на ліжку сів, протер очі і глипнув у вікно.— Справді, їжак іде доріжкою. Тарасику, тихо будь, бо табір спить.
Але хлопці з палати почули про їжака, посхоплювалися з ліжок і поприлипали до вікна. Їжак ішов, задер писочок угору і милувався зірками. А зірки аж примружувались, розглядаючи їжака, лічили, скільки колючок на його спині.
— У нього десять колючок! — вигукнула зірка із сузір'я Лисички.
— Не десять, а сто! — викрикнула зірка із сузір'я Вовка.
Їжак гонорово ішов далі і краєчком вуха прислухався до суперечки. Хлопці теж не спускали ока з нічного мандрівника. Коли він підійшов до їхнього будиночка зовсім близенько, побачили, що на його спині не вистачає однієї колючки.
— Дмитрику, йди запитай, може, йому допомога наша потрібна,— зашелестіли в півтемряві голоси.
В їжака справді на спинці бракувало однієї колючки, але він про це не знав. Хіба він щодня може їх перелічувати? Коли Дмитрик підійшов запитати, чому в нього не вистачає однієї колючки, їжак дуже здивувався. А коли хлопчик запропонував допомогу, такий ляк узяв їжака! Він зробився клубочком і перестав ворушитись. Дмитрик скинув майку, загорнув у неї їжака й поніс у палату.
— Що цей хлопець робитиме з ним? — тонесеньким голосом проспівала зірка із сузір'я Лисички.
— Він з якого загону? Космонавтів? — задумалася зірка із сузір'я Вовка.— Ні, він із "Друзів здоров'я". Значить, підготовлятимуть його в політ на Місяць. Агов, Місяцю, готуйся до прийому нового гостя!
Місяцеві гостей зустрічати не вперше. Кивнув срібним рогом зіркам і зважився сам опуститись на подвір'я табору, захотілося йому скупатись у басейні. Плигнув у воду, плаває собі горілиць.
А космонавти сплять. Не знають, що Місяць так близенько. Друзі здоров'я, що мали вартувати їхній спокій, так заклопотались їжаком, що й про сон забули. Космонавти, вчувши гамір, побудилися, вибігли на доріжку, вгледіли Місяця. Почали просити, щоб вийшов з води до них, бо басейн обгороджений. Місяць не вилазить, питається в них:
— Котрий з вас найперший буде моїм гостем?
Нема найперших. Усі перші.
— Вирішуйте самі. А може, прилетите гуртом? Буду радий гостям,— сказав і вистрибнув з води просто до себе додому — в небо.
— Ой, ми запізнилися,— вигукнув, надбігаючи, Дмитрик,— поки оглядали їжака, Місяць вилетів.
— Чому ви нас розбудили, малята? — сказали незадоволено космонавти і пішли досипляти ніч.
Їжак,— а це був маленький їжачок,— навіть радів, що запізнився на Місяць. Він мусить спершу попросити дозволу в своєї мами, чи можна летіти. Ще й запитає, куди це поділася одна його колючка. Може, він загубив її, хтось знайшов і тепер хизується, яка в нього колючка. Хоч би там як, їжачок сказав, що хоче додому. І його відпустили.
Друзі здоров'я ще трішки постояли надворі. Навколо ні звуку, ні шелесту. Ніхто допомоги не просить, усі здорові. Зайшли в будиночок, лягли й поснули.
А зіркам до Місяця було далеченько і, щоб голосно не кричати й не будити дітей, відклали розмову до ранку. А на ранок Місяць застудився після купелі в холодній воді. Друзі здоров'я зажурилися, особливо після того, як попросив їх до себе начальник табору. Звечора вони справді не могли довго заснути. За кару цього дня не було для них прогулянки в ліс, де живуть їжаки. Мабуть, добре, що не було. Малий їжачок дуже не хотів, щоб хтось чув, як сварить на нього мати. Сварить, ще й погрожує, що більше ніколи не пустить його в табір.
ЧЕРЕПАХА З БУХАРИ
Черепаха ночувала в садку. Півень, як заведений будильник, рівно о четвертій розбудив ранок, курей і черепаху. Кури пострибали з бантин і з півнем вирушили на ранкову передсніданкову прогулянку.