— Дя-ку-ю! Дякую!
Так тому перепеленяті сподобалось по-бузьковому "дякую", що бузько вже й у небо злетів, а воно йому навздогін: — Дя-ку-ю-ю! Аж Андрійко почув це і прибіг в поле.
— Що ти тут робиш? — питається він у Дмитрика.— Хочеш зловити перепела? Я йому вчора ногу підбив, спіймати тепер неважко. Він так смішно скаче на одній нозі.
Перепел побачив Андрійка, наказав своїм дітям поховатися.
— Не бійтеся, перепеленята,— заспокоює їх Дмитрик, а до Андрійка: — Ходімо додому, перепел не хоче з тобою розмовляти.
— Цe я не маю з ним про що розмовляти.
Ідуть вони стежечкою. Андрійко насупився, бо Дмитрик сварить його, навіщо він пташці ногу покалічив.
— Краще б ти навчився пташиної мови. Коли я говорю з птахами, мені здається, що я співаю,— каже Дмитрик.
Андрійко пташину мову знав погано, кілька слів, та й то для того, щоб перекривляти їх.
З того часу минув день, два. Андрійко не вилазить зі свойого подвір'я. Не хоче нікого бачити. Аж тут прилетів до нього Дмитриків голуб. Сміливий голуб, бо одразу сів Андрійкові на плече, підняв крило. А там записка. Андрійко відв'язав її від пір'їни. Попросив маму, щоб прочитала йому. Там написано: "Біжи поле тато покатає комбайні Дмитрик".
Побіг Андрійко в поле. А Дмитрик назустріч йому.
— Я вже два дні з татом в полі, ночуємо в курені. Бачив перепела, він видужав і не має на тебе зла.
— Справді? — Андрійко зачервонівся.— А твій голуб молодець. Я не знав, як дякувати йому.
Пішли вони назустріч комбайнові. Ідуть повз хату перепілчину. І раптом хтось, як з-під землі: "Дякую!" Не по-бузьковому, а так, як Дмитрик каже, коли йому подарують щось гарне.
— На здоров'я,— каже Дмитрик і розглядається, хто б це міг бути.— Ах, перепеленя, це ти!
— Ків, ків — я, я! — вигукує воно і, побачивши Андрійка, хоче втікати.
— Не втікай. Я тобі нічого поганого не зроблю,— Андрійко зупиняється,— ти не гніваєшся на мене?
— Не гнівається,— тлумачить Дмитрик.
— Дмитрику, навчи мене розуміти птахів,— просить Андрійко.
А перепілка чує це і моргає до Дмитрика — навчи його, навчи...
ХТО ГОДУЄ МУРАШКУ...
Івасик, братик Дмитриків, подарував мурашці крихту хліба. Мурашка подивилася на крихту і завмерла:
— І це все мені?
— Тобі,— відповів Івасик.
Мурашка скликала сусідок на гостину, сама наїлася з ними, ще й вузлика дала кожній на прощання. Сусідки розходились, дякували їй на порозі, але тільки зачинилися двері гостинної хати, почали дивуватись:
— Півхати хліба! Так розбагатіти! Хто ж це такий добрий, такий роздайбіда, що так обдарував її?
Пішли сусідки-мурашки до найстаршої мамки. Розказали Їй про все. Вона теж не йме віри — яким чином можна так розбагатіти? Прийшла мамка до мурашки, сіла за стіл. Мурашка витерла краєчком фартушка стіл, почала пригощати мамку. Наїлася мамка, та з-за столу не встає, чекає на вузлика, щоб додому гостинця понести. Отримала вузлика, та ще не підводиться з крісла.
— Я дуже рада, що не забуваєте мене — приходите в гості,— каже мурашка до мамки.
Мамка дивиться на мурашку, сльози витирає з очей.
— Звідки в тебе таке багатство? — питається.
— Це Івасик обдарував мене.
Івасика мамка знає. Цей Івасик живе в такій великій хаті, що триста мурашиних палаців могло б у ній поміститися. Одного разу, пам'ятає мамка, розлив Івасик ціле озеро молока.
— Може, й не поганий він хлопець, але марнотратець,— сказала мамка, взяла вузлик і вийшла. Навіть не попрощалася.
Мурашка засумувала. Чому мамка назвала Івасика марнотратцем? Може, тому, що він колись розлив молоко? Але тоді до озера вони цілий день бігали пити молоко. Понапивалися донесхочу, аж на другий день сонце допивало решту.
Мурашка підмела хату віничком, зробленим з шипшинових тичинок, притрусила долівку пилком із квітки і вирушила до хлопчика. Йшла вона довго. Аж надвечір придибала. Івасик з Дмитриком якраз пригнали корову з паші. Дмитрик побіг до хати, а Івасик сів на траву відпочивати. Мурашка прибігла до нього і заговорила перша:
— Івасику, добрий вечір!
— А-а... Добрий вечір, мурашко!
Почали вони розмову. Івасикові слова великі, голосні. А в мурашки маленькі, треба добре прислухатися, щоб почути. Та всі слова, великі і маленькі, літають в повітрі.
— Я зараз принесу тобі цукру,— полетіли Івасикові слова.
— Не треба, я ще маю хліба досить. Краще скажи мені, звідки в тебе стільки хліба? — мурашині слова присіли на хлопчикове вухо. Івасик погладив вухо, подумав і сказав:
— Мама дає мені.
— А звідки мама бере?
— Заробляє. І тато заробляє. Ходять на роботу. І ми з Дмитриком, як виростемо, будемо заробляти.
Мурашка сиділа на Івасиковій долоні і вмовляла його:
— Не треба більше розтринькувати хліб. Не обдаровуй мене, я сама вмію добувати собі їжу.
— А як ти добуваєш? Так, як бджола, тільки не літаєш, а ходиш по землі?
— Так. Трохи подібно, як бджола. Земля годує мене.
— І нас, каже мама, теж земля годує.— сказав Дмитрик, який саме надбіг на розмову.
...Земля натомилася за день. Не хотіла, щоб про неї багато говорили. Просила, щоб не стукали об неї навіть босими ніжками, навіть мурашиними лапками. Лягала спати з проханням не будити її до ранку.
Мурашка в своїй хаті на лежанці охопила голівку лапками і думала. Думала про доброго Івасика, про добру Землю. Аж по сусідству інші мурашки ставали добрішими. "Земля нас так любить!" — говорила мурашка сама до себе тихо-тихесенько.
Мурашка боялася навіть лапкою поворухнути, щоб не розбудити Землю.
ДМИТРИК В КАРПАТАХ
Карпати від нас близько. Якщо в Підгайцях сісти на перший автобус, який їде до Галича, а потім пересісти на поїзд, то цього ж дня можна побачити сонце над горою Говерлою. Але вже нема ніякої можливості побачити, що це саме сонце завтра вранці зійде над Сільцем Підгаєцьким, над хатою Дмитриковою. Хлопець міг би навіть посперечатися з Олюнькою, своєю сестрою, що сонце над сілецькою хатою сходитиме інше, бо за ніч Олюнька ніяк не змогла б додибати з Карпат додому. Та Дмитрик зараз не хоче сперечатися. В Карпатах він уперше, а хто в Карпатах уперше, відразу робиться вельми слухняним і маломовним. Довкола гори і гори. Дмитрикові здається, що вони розглядають його. А йому страшенно кортить розпитати, на котрій горі живе Чугайстир. Але того, хто зміг би показати ту гору, Дмитрик не знайшов. Треба терпіти до завтра.