Козаки порозкульбачували коней і поклалися горілиць на мураві, любуючися тінистою прохолодою. Чуйкевич сів за столом під липою і казав собі подати зимного пива,
Принесла його хазяйка, жінка не стара ще й доволі гарна собою: повновида, рум'яна, зі сміливим поглядом сумно-мрійливих, то знову весело-палких очей. Непевні часи і небезпечний, хоч дохідний, промисел виробили в ній тую сміливість, яка й пробивалася в її рухах і в мові.
Пізнавши в гостю знатного козака, присілася на краєчку лавки і почала розмову.
Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотів бути. З розмови довідався, що вона вдовує, що чимало всіляких охотників підлабузнюються до неї, але й одного мужа досить. Тепер вона почуває себе, як перепілка в стерні. Богу подякує, як дітей виведе в люди. "Часи ж які, Матінко свята, які тепер часи!"
І почалися зітхання-нарікання, що доброго чоловіка тепер зі свічкою шукай, що життя людське втратило всяку ціну. що зайвий гріш треба перед ближнім, як пес кістку, в землю загрібати та ще дивитися на всі сторони світу, чи не підглядає хто зависливими очима. Коли б не челядь вірна, не сини. що підхоплюються уже, і не сама вона, що й фузію вміє до ока прикласти, то, мабуть, і завтрішньої днини не дожила б. Наскочать, як татари, нароблять бешкету, кровопроливства, костеломства і — поминай, як звали!
Вона теж нарікала на царських ратників, що не лиш харчі і пашу, де яка є, забирають, але й людського життя не шанують. Кажуть, що в одному селі дітей у якусь повітку зігнали й підпалили — прокляті!
І в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке свавольство дозволяє.
— Чекав народ на конець світа, — казала, мрійливо споглядаючи своїми карими очима, — а тут, бач, і цього ратунку нема. Краще хай би світ у безвісті запався, ніж має творитися таке беззаконня.
Чуйкевич потішав її, як міг, зсипаючися на милосердя Боже і на розум гетьманський.
— Гетьман, — казав, — про людей своїх дбає, а тільки люди не вміють чи не хочуть постояти за ним, як стояли колись за батьком Богданом. Бунтацією та недовольством усяким заколот великий чинять, доливаючи оливи до огня.
Ще Чуйкевич свого пива не допив, як від поля надтягнулася ватага, душ кільканадцять, не то козаків, не то селян. Бог вість що таке. Вели сліпого діда-бандуриста. Перед воротами пустили його.
— Ано, чи попаде? — гукали.
— Казав сліпий, — побачимо! — відповів дід, кийком шукаючи воріт.
Ніяк не міг попасти, і ватага реготалася з нього. Аж казяйка взяла діда за руку і провела в двір.
— Година тобі щаслива, — дякував її дід, — щоб ти бачила сонце, світ і діти перед собою, щоб була гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля.
— Недобре ти хазяйці желаєш, діду, — почав хтось із гурту, — бо який хосен землі з того, що вона багата? Пани багацтво деруть, а люди з голоду мруть.
Ватага зависливими очима гляділа на козаків у білих сорочках і на старшину, що під липою в холодку попивав пиво.
Розтаборилися осторонь на мураві кругом сліпого діда.
— Ануте, покажи, що вмієш! Дід бандуру строїв.
— Сумної чи веселої вам?
— Смутку і так багато на світі, веселої грай!
Ой була Парася, Медку напилася І в садку-холодку Спати поклалася.
Хазяйка, щоб не слухати непристойної пісні, пустилася в хату. Але її здержали на ходу.
— Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко? Хазяйка обіцяла дати по чарці.
— По обіцянку на скорій клячі поспішайся, — гукнув молодий парубок, зірвався на рівні ноги, заіржав, як кінь, і побіг за хазяйкою по горілку.
Дід кінчив пісню, як-то Парасин сват, з кінця Ігнат, припав до пазухи і відганяв мухи.
Дід підморгував і підпригував, рухами доповідаючи слова, а слухачі тішилися, не знати, чим більше, піснею чи дідом.
Випивши по чарці, розказували всячину — хто кого перебреше. Той парубок, що іржав до горівки, плів небилицю про те, як то він черешню з власного уха їв. Ще дитиною запхав собі до уха кістку черешні. Тягнув батько, тягнула мати, і тітки, й сусідки, і ціла громада, так кістка вилізти не рада. Аж пішов він у похід, ранили його, і без пам'яті цілий місяць пролежав. Будиться, глядить, а над ним черешня шумить і ягоди рум'яні, ніби губи в Парані. Виросла псяюха йому з правого уха.
— Ну і що?
— А що ж би, ягоди з'їв, а з черешні зробив хлів, свинюшню для таких свиней, як ви!
— Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався, — почав другий, — бо нема такої голови, щоб у ній дереву корінь пустити. Але що сватові сестри моєї покійної зовиці виросла гречка на пиці, то це так. Він сім літ не мився, а на восьмий впився, від неділі до неділі спав і не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, ані сіяв, не орав, гречка зародила... На руках, на ногах, навіть на спині, чиста, кажу вам, гречка.
Деякі з Чуйкевичевих козаків поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць.
Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися, ні хати, ні жінки, ні дітей, ні пана, гуляй, душе п'яна, від ночі до рана!
Сміялися з себе і з цілого світу. Не боялися ні царя, ні Бога, про гетьмана навіть не згадуй.
Тільки один мовчки сидів, ніби він зроду сміятися не вміє. Того на решето брали.
— Знаєте, що робив Онисим? — питався котрийсь, показуючи на мовчаливого товариша.
— Нічого мудрого, але розказуй вашець!
— Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: "А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; із одежі або з харчів, що б не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути".
Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив — знаєте що? — дитину! Дівчинку-дволітка, не знати навіть чиє — людське, панське чи, може, жидівське? "Плакало, — казав, — поміж трупами, змилосердився та й забрав".
— Свої діти мав, так знаю, що таке дитина, — боронився Онисим.
— А в мене нікого нема, — озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима. — Сам, як палець, тільки помста ходить за мною.
— І це дружина, якщо другої Бог не дав.
— Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені.
— І чому б то багачам з бідними не поділиться?