Не той став

Страница 25 из 39

Нечуй-Левицкий Иван

— Але, мамо, Роман вже геть-то засиджується з дітьми в тій хаті за книжками, а про роботу й не дбає: і до волів в загороду не заглядає, і коня не доглядає. Якби не я, то воли й кінь стояли б в загороді цілий день ненапоєні й ненагодовані. А Роман тільки й знає, що свої книжки, — гомоніла Соломія.

— То й побіжи, дочко, сама та й напій і воли, і коня. Роман не гайнує дармо часу: і він діло робить, — виправдувала баба Зінька свого сина, — ти ж бачиш, дочко, що Роман не цілий таки день сидить з дітьми за наукою, він же і молотить, і віє, і до млина возить, і в клуні прибирає. А ти ставай йому до помочі, поки діти вивчаться.

Але Соломії прийшлося вже й дуже часто ставати до помочі свойому чоловікові. Одначе вона скрізь увивалась, скрізь встигала в роботі і в хаті, і в дворі, ще й на току та в клуні Романові помагала.

Цілу осінь і зиму Роман вчив щодня своїх дітей, засівши в невеличкій кімнаті, де було тихо, де ніхто йому не перебаранчав. В неділю або в свята по обіді він звичайно йшов у ту хатину, сідав коло стола, розгортав яку-небудь церковну книгу і читав її голосно. За книгою він сидів не одну годину, сидів довго, бо дуже любив читати книги.

Раз в великий піст, в неділю на середопісті, Соломія сиділа з матір'ю в світлиці і нудила світом. Мати налагодилась лягти одпочити. Діти бігали по хаті і гралися. Роман сидів в своїй кімнаті за книжкою. Соломія надумалась піти до Романа пожартувати. Він вже давно не звертав на неї жадної вваги.

Соломія увійшла в кімнату і стала коло порога. Роман сидів коло стола, згорбивши спину і нагнувшись над здоровою книжкою. Він стиха бубонів, читаючи книжку. Соломія лузала насіння і збирала лушпайки в жменю.

Довгенько вона стояла мовчки коло дверей, але Роман читав і не оглядався. Соломія підступила до його з-за спини й обвила його шию руками. Роман тихо одкинув її руки набік на свої плечі і все-таки бубонів, читаючи далі та перегортаючи листок книжки.

Соломія сипнула на листок книжки повнісіньку жменю насіння. Роман перестав бубоніти; насіння закрило стрічки. Він згорнув насіння долонею на стіл і знову почав читати.

— Не дурій-бо, Соломіє! Ти не даєш мені читати, — тихо обізвався Роман.

Соломія обійшла стіл і сіла на лаві проти Романа. Вона дивилась на його біле високе чоло та на віка, спущені на очі.

— Та годі вже тобі читати! Йди до світлиці та побалакай з нами, — почала говорити Соломія, — зачиниться, замкнеться отут в хатині та й сидить, мов квочка в обичайці. Ходім в світлицю!

— То йди собі в світлицю, коли хоч! Там же ж мати. Говори з нею, а я буду читати.

— Яка там розмова з матір'ю! Мати сидять на лежанці, та тільки все позіхають та позіхають, та рота хрестять. Кидай оту книжку та ходім у гості до батька.

— Одчепися од моєї душі! Йди сама до батька, а я прийду перегодя, — говорив Роман і все-таки не підводив голови од книжки, навіть не глянув на Соломію.

— Та кидай оту книжку! Оце прилип до тієї книжки, неначе муха до меду. Вставай та одягай жупан.

Соломія схопилася з місця і потягла книжку до себе через стіл. Роман вхопився за книжку обома руками і не пускав.

— Оце причепилася причепа! Потривай, дочитаю листка!

— Коли ти в гаспида цю книжку дочитаєш? Дивися, скільки ще їй до кінця, до другої палятурки. Поки дочитаєш, то й смеркне.

— Та не до другої палятурки, а до оцього значка на другому листку! Дивися, ось намальована квіточка і написано: кінець. Оце ж і кінець.

— Та не бреши. Я тебе вже добре знаю! Хіба мало отаких квіточок понамальовувано в цій книжці? Це ти мене дуриш.

— Та не дурю! Ось тутечки ж написано: кінець. От дивись! Ото дурна!

— Мені все одно, що воно там написано, бо я його незугарна прочитати. А ти не бреши! Кидай книжку, бо я вхоплю оту книжку та тебе нею по спині та по потилиці.

Соломія вхопила книжку, замірилась на Романа і вже хотіла і справді телепнути нею по спині свого чоловіка. Роман одняв од неї книжку, знов розгорнув і знов почав водити очима по стрічках. Соломія кинула на книжку жменю лушпиння і зареготалась. Їй хотілось чарувати Романа сміхом та очима, хотілось пожартувати з ним, а він не дивився на неї, ще й почав сердитись.

— Ну не лишенько мені з цією молодицею! Причепилася, як реп'ях.

— Реп'ях, та ще й здоровий та колький! — сказала Соломія. — Такий реп'ях, що як влипне, то сплоха не одірвеш. Вставай-бо, вставай! Ти все за книжкою та за книжкою, а про мене й забуваєш, і ніколи не пожартуєш зо мною.

Соломія моргнула на його чорними бровами. Роман липнув на неї очима, і чорні брови вдержали на собі його тихий погляд.

— Хіба ти молоденька дівчина, щоб жартувати а тобою?

— Атож! Я й досі неначе молоденька дівчина: все б жартувала, все б співала, а ти чогось неначе з'їхав з глузду, мов той старий дід. Ой ти, старий опеньку!

Соломія схопилась з місця, оббігла позад Романа, вхопила обома руками стільця, на котрому сидів Роман, і потягла з усієї сили. Роман поїхав на стільці назад і трохи не шелепнувся додолу. Соломія висмикнула з-під його стільця.

А ба, таки встав! — крикнула Соломія і зареготалась на усю хату.

Чи ти здуріла, чи знавісніла сьогодні! І досі така дурна, як і дівкою була. Дуріє, неначе маленька дитина,— говорив Роман і вже починав сердитись,— оддай стільця. Вона не пускала. Романові доконечне хотілось дочитати листка до кінця. Він був дуже зацікавлений знати кінець житія, а Соломія неначе зумисне дражнилась з ним. Роман вже розсердився. Він силоміць вирвав в жінки стільця й пхнув її з усієї сили. Соломія аж сторчака дала. Вона обідилась, сіла на полу й надулась.

Ще й досі між ними не було колотнечі од того часу, як вони побрались. Роман жалував Соломію, а Соломія ніколи не сперечалась з ним. Але вона була самолюбна й гоноровита на вдачу. Соломія дуже обидилась зневагою, сиділа мовчки і тільки скоса поглядала на Романа. А Роман знов сів на стільці і нишком дочитував кінець оповідання.

В хаті стало так тихо, що через сіни було чуть, як пустували малі діти, як стара мати гомоніла на їх. Соломія сиділа тихо і навіть перестала лузати насіння. Вона держат ла в одній стуленій жмені насіння, поклавши руку на коліно. В очах її виступили сльози і лисніли двома крапельками в куточках вік. Вона скоса поглядала на Романа і ждала, коли він скінчить своє читання. Але Роман все читав нишком і не зводив очей з книжки. Вже він дочитав до кінця оповідання, але все сидів над книжкою і дивився на листок, хоч і не читав далі. Він розсердився на Соломію.