— Відпустіть, ми більше не будемо! — благали хлопчаки.— Хотіли ж якнайраще. Всі в похід пішли з учителькою ботаніки, а ми вирішили їм носа утерти...
— Оце так утерли! — зауважив Петько.— Хоча б визначник лікарських трав узяли з собою!
— Ми бачили їх вдома на плакатах!
— Ну, а зубрівку навіщо рвали? — спитав ботанік.
— Це дідусь просив!
— Йому вистачило б кількох стеблинок, а ви яку копицю насмикали!
Хлопці кинулися складати траву в рюкзаки. Коли черга дійшла до ковили, ботанік з прикрістю зауважив:
— А це залиште тут, її навіть кролі не їдять!
Запрацювала кінокамера.
— Кінодокумент! — пояснив Славко.— Ще раз впіймаєтеся на браконьєрстві — покажемо по телевізору. Зрозуміли?
— Ось так і знищують рідкісну флору! — втомлено сів на землю ботанік.— Зовсім не стало астрагалу шерстистоквіткового, вероніки тіньової, волошки верболистої, тюльпана змієлистого... Тиждень шукаю, та марно.
Він вийняв з рюкзака невеликий гербаризатор, розклав його.
— Можу похвалитися, ферула татарська, осока лапкоподібна, сонцецвіт сивий, ці гарні дзвоники називають дзвониками великоколосими. А що скажете про таку рослину?
— Схожа на герань! — здогадалася Іра.
— Правильно. Герань лінійнолопатева, нині рідкісний в нашій місцевості вид.
Кіноаматори ще довго слухали розповідь Олега Прокоповича, так звали ботаніка, про наукове значення рослин, які потребують охорони. Вони, виявляється, необхідні для пізнання живої природи, її законів і явищ, створення на їх основі якісніших і продуктивніших рослин. Треба якомога швидше створювати заповідники й заказники там, де ще збереглися рідкісні види.
— Хотів я, щоб такий заказник був організований і в Зеленому урочищі, адже півмісяця тому я знайшов там і ферулу татарську, аж ці варяги всю її вирвали з корінням, переплутавши з лікарською рослиною,— з болем у голосі промовив вчений.
— Олег Прокопович,— звернулася до нього Іра,— так то ж усе бур'яни?
— Ви, напевне, чули про роботи академіка Миколи Васильовича Цицина, який створив нові види багаторічної і відростаючої пшениці. Уявіть собі пшеничне поле, яке кілька років підряд дає врожай без обробки — оранки, сівби тощо. Так ось, Микола Васильович вивів саме таку пшеницю і використав для цього звичайнісінький пирій. Сорти так і називаються — пшенично-пирійні. А погляньте ще раз на дзвоники великоколосі. Якщо їхні квіти стали б трохи крупнішими, а стебло міцнішим, вийшла б чудова культура клумбових квітів. Тривають роботи по окультуренню цінних лікарських рослин. Потрібно мати так званий первинний матеріал — дикоростучі екземпляри. А їх стає все менше й менше. Ось чому вчені світу забили тривогу. Тому тільки в нашій республіці взято під охорону більше як півтори тисячі ботанічних об'єктів, створено багато заповідників, пам'яток природи республіканського значення.
Олег Прокопович поправив лямки рюкзака.
— Залишайтеся здорові, а я подамся до своїх.— Він підморгнув Петькові, який саме наладився сфотографувати його, і, широко ступаючи, пішов степом.
— Він видався мені таким злим і суворим, а насправді яка це добра людина. І як любить свою справу! — промовила Іра.
...Щоб потрапити до рідкісних перев'язок, вирішили їхати рано-вранці. Зняли намети, склали в причіп. По дорозі заїхали в селище. Володимир Іванович послав телеграму приятелеві, вчителю сільської школи.
— Ми з ним взимку домовилися, що вистежить перев'язок.
Всівся за кермо.
Натомлені діти одразу ж поснули.
Вчителя застали вдома.
Високий сухорлявий чоловік у вишиванці порядкував біля вуликів, розставлених у невеликому вишневому садку. Розтривожені бджоли роїлися біля його сивої голови, сідали на видублене літами і суховіями обличчя, та, мабуть, не кусали пасічника. Особливо настирливих комах, що лізли до очей, вчитель відганяв легеньким порухом руки.
— Чому ж не попередили про приїзд? — зрадів гостям учитель.— Я сьогодні планував податися до міста, а тут рій вилетів. Довелось відкласти поїздку.
— Півдня пройшло, як я "блискавку" надіслав,— виправдовувався Володимир Іванович.
Михайло Якович, так звали вчителя, запросив усіх до садиби.
— Складне ви мені завданнячко загадали,— похитав головою,— не менше місяця ми з юннатами вистежували перев'язку. Сказано, норова тварина. На поверхню вилазить вночі або в сутінки. Де її шукати? Допоміг випадок. Сидимо одного разу в степу й дивимось у підзорну трубу. Аж тут до нас підходить Федот Мусійович. "Чи не сонячного затемнення,— каже,— чекаєте? Так воно, здається, ще не скоро буде". Кумедний він, цей дідок. Років з вісімдесят йому, давно вже на пенсії, а вдома не сидить. Все в степу і в степу. То трави лікарські збирає, то найметься в експедицію, їх у нас чимало буває, а в жнива працює скиртоправом. Розповів я Федоту Мусійовичу, що ми ніяк не можемо вистежити звірка, який перев'язкою зветься. Показав її на малюнку.
— Так це ж перегузня, або плямистий тхір! — аж зрадів той.— Справді, він зараз вивівся, а колись, як я ще на соняшничині їздив, їх водилося не менше, ніж тепер ховрахів. Бувало, пошле мати в погріб, аж гульк — сидить, голубчик!
Розпитав дід, навіщо нам перев'язки, й аж тоді повів далі. Отут, каже, живе сім'я плямистих тхорів.
Ми зробили неподалік засідку й вислідили самицю з чотирма малятами.
— Тоді одразу в степ! — зрадів Володимир Іванович.
— Не заперечую,— підтримав його Михайло Якович,— бо саме о цій порі малята вигріваються на сонечку. Тільки треба дуже обережно підкрастися, бо тоді з нори нізащо не вийдуть. Я спочатку гуртківців посилав туди щодня, щоб звірки до людей звикли, аж ні, ховаються.
— Як же їх знімати? — непокоївся Славко.— Трава в степу невисока.
— Є в нас чудова позиція. Колюча, правда, але сховатися можна. Там дереза підходить метрів за двадцять до нори.
— Що нам колючки!
В дерезі сиділи двоє хлопчиків. З-під легеньких парусинових картузів в обох виглядало вигоріле на сонці біле волосся. Хлопці з інтересом поглядали на прибулих.
— Нарешті,— зраділо сказав один з них,— а ми вже зачекалися...
— Потомилися? — поспівчував Володимир Іванович.
— Що ви? — здивувався менший зростом хлоп'як.— Вони такі кумедні, але ж у нас й інших справ чимало — жнива йдуть!