У таборі вже не спали.
— А ми шукати тебе збиралися, хоча б записку лишив,— занепокоєно мовив Володимир Іванович.
— Зняв орла на полюванні! — доповів Петько.— А ще бачив гадюку і їжака. Татку! А їжак був вухатий! Та навіть сфотографувати я його не встиг!
— Напевне, гадюки злякався! — озвалася з намету Іра.— Славко не пропустив би такої нагоди,— немовби підслухала його.
— Ти, Іро, нас із Петьком не свари! — розсердився Славко.— І що це у вас, дівчаток, за мода отака! Краще розкажи, Петю, як це було.
Довелося Петькові не криючись усе розповісти.
Іра захоплено слухала Петькову розповідь, а коли він дійшов до того, як гадюка дивилась на нього, не втрималась і вигукнула:
— Ой, я б умерла зі страху!
— Вухаті їжаки рідко полюють на земноводних і плазунів, вони більше харчуються комахами. Ти, Петю, добре його роздивився?
— Аякже, і вуха довгі, і колючки короткі, і сам він значно менший від звичайних їжаків. А який сміливий!
СТЕПОВІ ЗУСТРІЧІ
У водоймі з'явилися ондатри. Жуки-олені. Рідкісні перев'язки
Ондатру першим побачив Петько. Думав, що водяний пацюк виринув з води, та Володимир Іванович заперечив:
— Пацюк сірого кольору і менший, а цей звірок коричневий, і хвіст, погляньте, сплюснутий з боків. Ондатра це.
— Що ж буде з хохулями? — забідкалася Іра.— Чи не виживуть їх звідси ондатри?
— Не хвилюйся,— заспокоїв її Володимир Іванович,— ці звірки мирно співіснують. Харчуються вони переважно рослинною іжею, а її он скільки! Хохулі навіть поселяються в кинутих ондатрами нірках. А знищуючи тілоріз, ондатру чистять водойму. Дивно тільки, чому це ми їх раніше не бачили, адже ондатри не такі обережні, як хохулі. Напевно, тільки починають освоювати цю частину річки. А ось із бобрами у хохулі справжня дружба. Нори у них іноді з'єднані між собою. Розповідають, що у Воронезькому'заповіднику хохулі, випущені на волю, перебралися невдовзі в бобрині штучні будиночки й бобри радо їх прийняли.
А Славко вже нічого не чув. "Зараз я її підловлю",— думав, вибираючи момент, коли ондатра повернеться мордочкою до об'єктива.
Удача!
— Тихо! — прошепотіла Іра.— Хохуля!
Майже на середині річки з'явилася й одразу ж зникла коричнева латочка. Аж ось з води виткнулась довгаста мордочка і знову сховалася. Було видно, як хохуля пірнула і під водою попливла до купи латаття, яке вітром збило в плавучий острівець. Звірок знову висунувся з води, обіперся передніми лапами об цей острівець і почав щось жувати.
Володимир Іванович дав свою кінокамеру Ірі. Дівчинка підійшла до берега. Сховалася за невеличкий кущ вільхи. Почала знімати.
— Дивіться, як хохуля хвостом крутить. Немов пропелером! — вигукнув Славко.
Від того вигуку хохуля злякалася і пірнула у воду.
— Шукай тепер вітра в полі! — сердито поглянув на друга Петько.
— Добра порада,— засміявся Володимир Іванович.— Справді, чи не пора нам і до степу навідатись. Я знаю місце, де живуть байбаки. Гайда туди!
Йшли повз старезну вербу, що одиноко стояла над шляхом.
— Скільки їй років? — Петько заглянув у велике дупло.— Ого!
— Якщо буде дощ, всі туди сховаємося! Дивіться, хтось навіть багаття в дуплі розпалював!
— Мабуть, пастухи.-— Володимир Іванович уважно оглянув вербу.
Вершок збитий буреломом, і дерево більше не тяглося у височінь, а пускало віття понад землею. Гілки товсті, покручені, і якби не дупло та не багаття, яке, мабуть, не раз розпалювалося, рости б вербі ще та й рости, а так, певно, дерево доживало віку. Молодої порослі майже не було, одні вовчки наїжачились увсебіч.
— Але що це? Володимир Іванович помітив у щілині між корою двох рогатих жуків.
— Дивина! — Хотів узяти одного з них, та жук упав на землю й швидко знявся в повітря. За ним полетів І його супутник.
— Жуки-олені! — вигукнув Славко й побіг слідком.
Жуки повільно летіли до діброви й басовито гули. Сіли на стовбур молодого дубка. Славко одразу помітив, що на дереві сидять не два жуки-олені, а значно більше. Глянув на інші дерева. Тут їх було повно — повзали по зволожених соком стовбурах. Хлопчик швидко наладив кінокамеру. Через видошукач було добре видно, що в одних жуків великі, міцні й розгалужені роги, а в інших їх не було. Славко знав: роги бувають у жуків-самців, а самиці безрогі. Вони спокійно повзали по доріжках із соку, який витікав з пораненої кори дуба. Самців, видно, таке мирне й спокійне життя не влаштовувало. Вони час від часу нападали один на одного, упиралися задніми ногами й спиналися на них майже вертикально. "Мабуть, сама злість утримує їх, щоб не впали!" — усміхнувся хлопчик і побачив, як два жуки зчепилися, що й розчепитися не могли. Пововтузившись якусь мить, вони з висоти гупнулися на землю. В одного від удару відлетів ріг, і тільки тоді вони припинили бійку.
Немов зачарований, спостерігав Славко за жуками-велетнями, час від часу фіксуючи найцікавіші епізоди на плівку.
— Скільки їх тут! — захоплено, вигукнула Іра.
— Тихо, бо жуки-олені добре чують,-— попередив дівчинку Володимир Іванович.
Він витяг з рюкзака прозору лінійку й приклав до найбільшого з жуків.
— Сімдесят міліметрів у довжину разом з рогами, а без рогів — п'ятдесят!
Потім він виміряв довжину безрогих самиць. Вона досягала сорока міліметрів. Петько зробив кілька фотознімків і хотів було сховати рогача в коробочку для колекції, та Іра запротестувала. Мовляв, раз вони рідкісні, нічого їх чіпати. З нею всі погодилися, і Петько відпустив красивого жука на волю.
— А знаєте,— озвався Володимир Іванович,— чим іще цікаві жуки-олені? При власній вазі до сімнадцяти грамів можуть потягти у сто разів важчий тягар. Уявляєте, скільки електроенергії тратить електровоз, щоб потягти за собою сто вагонів? А жуку хоч би що!
Степ зустрів наших мандрівників пахощами чебрецю й полину. Поле тут не розорювалося. Колись, у грізні часи Великої Вітчизняної війни, в цих місцях проходила лінія оборони. Глибокі траншеї, довгі ходи між ними вже встигли обсипатися, а краї заросли злинкою, глухою кропивою і виткою березкою. День видався спекотний. Довкола все немов вимерло, лише жайвір то падав, то злітав над землею.
Залізли в одну з траншей, розчистили її від бур'яну, дістали біноклі.