Управління містилося на околиці в невеликому одноповерховому будиночку. Володимир Іванович постукав у двері з написом "Директор".
— Заходьте,— почув привітний голос.
З-за столу підвівся худорлявий чоловік в окулярах. Уважно вислухав Володимира Івановича й замислився.
— Не пускаємо ми сторонніх у заповідник! Надто полохливі його мешканці. До речі, чимало фотографій, а то й кінокадрів ви б могли зробити в нашому музеї. Я дам розпорядження, і вам все там покажуть.
Із експонатами музею мандрівників знайомила приємна, доброзичлива жінка. Вона любила проводити екскурсії для дітей.
— Ви, напевне, знаєте,— почала розповідати,— що наш заповідник — на шляхах прольоту багатьох птахів. Тут вони відпочивають, а в морських затоках зимують лебеді, дикі качки, інші водоплавні птахи. На островах величезними колоніями гніздяться мартини і крячки. До утворення заповідника, а це було в перші роки Радянської влади, чисельність птахів різко падала.
— Чому? — поцікавився Петя.
— Бо місцеві жителі майже повністю забирали яйця, розорювали гнізда, щоб зібрати побільше пуху. А як було з лебедями? Восени вони жили без' клопотів: затоки широкі, багаті на їжу. А коли надходили морози й затоки сковував лід, беззахисні птахи збивалися в ополонках, ставали жертвами браконьєрів.
З утворенням заповідника зимуючим птахам вже не загрожувало масове винищення. Зараз до нього входять п'ять материкових ділянок і кілька островів загальною площею більше як шістдесят тисяч гектарів.
— Не забудьте, що нас особливо цікавлять рідкісні та зникаючі тварини і рослини! — нагадав ескурсоводові Володимир Іванович.
— Знаю,— усміхнулася жінка,— вже рідкісні птахи стали у нас звичайними. Ось що таке заповідник! Раніше горлиця кільчаста водилася тільки в окремих місцях, зараз зустрічається скрізь. А ось цього птаха ви знаєте?
Жінка підвела їх до великої білої качки з чорною шапочкою.
— Так це ж гага,— здивувався Володимир Іванович,— споконвічний житель узбережжя північних морів!
— Вже кілька років зимують і в нас ці птахи. Вперше їх помітили в п'ятдесятих роках, а за останні десять років гага стала у нас звичайною. Частіше прилітають дрозд білодзьобий, дрозд строкатий кам'яний, сорокопуд червоноголовий та інші.
Та багатьох птахів, на жаль, з кожним роком меншає. Йдеться перш за все про журавля-красавку, степового орла, стрепета, пугача...
— Чого ж їх не стає?
— Причини різні. Розорані степи, викорчувані кущі, зміни в гідрологічному режимі Дніпра, висихання озер, проникнення моторних човнів у найдальші закутки плавнів...
— Так треба боротися з цим. Хіба ж можна у заповідник човни пускати! — обурився Петько.
— Ми й боремося,— заспокоїла його жінка.— Останнім часом такі випадки — надзвичайна подія. Тепер підійдіть до цього стенда. Тут комахи, багато з яких теж стали рідкісними. Ось, дивіться, ктир гігантський. Хижа муха. Перемагає навіть бджіл та ос. Ненажерливий — ніколи не наїдається й знищує довкола себе будь-яких комах. Придивіться, які в нього величезні очі. До ктиря не можна підійти непоміченим. Рухи в нього швидкі, блискавичні. Не встигне муха отямитись, як ктир уже всадить їй колючий хоботок. Отрута відразу вбиває жертву, дія її настільки сильна, що навіть у людини після укусу ктиря виникає сильний біль.
Увімкнули додаткове світло, й Петько зняв ктиря, а натуралісти вже разглядали колекцію метеликів.
— Це аполлон, якого теж занесено до Червоної книги УРСР. В нашій місцевості став рідкісним бражник "мертва голова". Ви, безперечно, знаєте цього метелика?
— У мене є про нього кадри! — прибіг Петько.— Знімав минулого року стрічку про бджіл на дідусевій пасіці. Там мені й показали "мертву голову".
Всі уважно роздивлялися великого красивого метелика з малюнком на спині, що дуже нагадував череп.
— Дідусь розповідав,— продовжував Петько,-— що ці бражники вміють підібрати "спів" бджолиної матки, яким вона сповіщає робочих бджіл про своє народження; таким чином вони проникають всередину й крадуть мед.
— А ще вони,— усміхнувся Володимир Іванович,— вміють пищати. В дитинстві я колись через те навіть випустив "мертву голову" з рук, а полював на неї ціле літо для колекції. Завдання дав тоді мені вчитель на канікули. Як зараз пам'ятаю, сидів метелик на стіні омшаника й то складав, то розпускав крила. Ось-ось, думаю, злетить... Я хап його, а він як запищить, так різко, наче миша. У мене волосся дибки стало, пальці задерев'яніли. Бражнику тільки того й треба було — полетів. А в шкільній колекції так і залишилося порожнє місце. Вже пізніше я вичитав у якійсь книжці, що "мертвій голові" запищати нічого не варто. Для цього випускає повітря з передньої кишки, що приводить до коливання складки хітинового покриву рота.
"Мертва голова" медом ласує рідко. Вона цікава ще й тим, що харчується переважно не нектаром, як усі бражники, а соком дерев, який витікає з тріщин,— додала екскурсовод.— А ви бачили олеандрового бражника? Цей великий красивий метелик зустрічається в Криму і на Кавказі. В нього обидві пари крил і все тіло темно-зелене з білувато-жовтим або рожево-коричневим малюнком.
— Ми з татком відпочивали колись у Гантіаді, що в Абхазії, і там увечері я побачила, як хлопчики ганяються в сутінках за якимись метеликами,— згадала Іра,— а як підійшла ближче, то впізнала в них олеандрових бражників. їх було шість. Двох хлоп'ята вже накололи на сірникові коробочки, а ті, четверо, чомусь нікуди не тікали від куща, тільки перелітали з гілки на гілку. "Що ви робите,— закричала я до хлопців,— це ж рідкісні метелики, вони охороняються законом!" — "А нам,— кажуть,— рідкісних і треба. Гарні подаруночки привеземо до біологічних кабінетів. Не якась там кропив'янка чи капусниця, а зникаючий з лиця планети олеандровий бражник. Уявляєте — ніде немає, тільки в наших школах!" І знову кинулися ловити метеликів. Тоді я закричала ще дужче, на допомогу прибіг мій татусь і батько одного з хлопчиків. Вони порозганяли їх, а коли я вранці прийшла до куща, то побачила під ним одного метелика з понівеченими крильми, а Інші кудись поховалися... Я потім познайомилася з тими хлопцями, ми навіть подружилися, і виявилося, що вони не такі вже й погані, а за метеликами ганялися, бо не усвідомлювали про зло, яке чинять, хизувалися один перед одним, не розуміли, що справою охорони природи мусить займатися кожен.