"Прочитав оце, Степане Васильовичу, ваше оповідання "Мужицька арихметика"; ой цікаво!" Він одразу переводив мову на інше, та всі учні знали його оповідання. Прочитав і я ту "Мужицьку арихметику", "Романа" й "Свекра" і ще більше став його боятись.
Думаю собі: "Мені важко книжку прочитати, а Степан Васильович сам пише книжки. Яка-то здібна голова має бути, щоб книжки складати!" Сиджу на парті й потерпаю: ану ж спитає щось цей найрозумніший від усіх людей учитель мене, нездібного та відсталого!
Але він мене чогось не питав, тільки приглядався; зате з арифметики і географії я вже схопив "незадовільно". Ніяк не міг збагнути тих дробів і меридіани з паралелями плутав. З рідної мови ми дійшли вже до наростків, або суфіксів, як тепер кажуть, а я і з приростками, тобто префіксами, ніяк собі ради не дам. Одне слово — нездібний.
Був, пам'ятаю, кінець березня. Надворі сонце, десь з-за Дніпра повіває свіжий, вогкий вітерець. У шкільному дворі весело біжать струмочки від останніх латок талого брудного снігу. Учбовий день скінчився. Гучно лунає в порожньому коридорі дзвінок, сповіщаючи, що навчання сьогодні кінчилось, а з ним кінчились і мої муки. Оце мій час! Вискочу зараз із школи і — пропаде моя нездібність. На вулиці я такий же, як і всі діти. А вже як почнемо гратись у цурки, а ще більше в м'яча — хай ще позмагаються зі мною інші!
Галасливою юрбою вискочили ми з класу, і враз порожній і німий досі коридор ожив, заповнився школярами, вигуками й сміхом. Після парти, книжок і зошитів так хочеться пострибати, поборюкатись!
Степан Васильович жив тоді при школі: отак, просто з коридора, двері до його кімнати. Він завжди виходив наприкінці навчання глянути, як учні йдуть із школи. Вийшов він і цього разу. І тільки-но діти побачили його низеньку постать коло стіни, як галас став ущухати, учні спинились і оточили улюбленого вчителя.
— Степане Васильовичу! Вже й у лісі снігу нема, ось-ось зацвітуть проліски та сон.
Усі знають, що Степан Васильович любить ці перші скромні весняні квіти.
— Може, в неділю, Степане Васильовичу, поїдемо в Пущу-Водицю збирати квіти?
— Ні, цієї неділі ще рано, але трохи згодом неодмінно поїдемо,— відповів Степан Васильович, і учні аж заплескали з радості в долоні. Вони так люблять ці подорожі з Степаном Васильовичем у ліс, у поле, збирати квіти, ягоди, гриби. А наступного літа вони гадають вирушити з ним пароплавом аж до Канева — на могилу Тараса Шевченка.
Я спинився також. Мене завидки беруть слухати, як ото інші школярі так по-простецькому балакають з Степаном Васильовичем. Захотілось і мені звернутись до нього, сказати йому щось привітне, але не насмілююсь і від того серджуся сам на себе. В дальньому кінці коридора якийсь запізнілий хлопчисько завів, пританцьовуючи, веснянки:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле...
І всім учням уже кортить підхопити дружнім співом:
Молодому козакові
Мандрівочка пахне...
Я визирав за спинами інших. Раптом лагідні, темні очі Степана Васильовича спинились на моєму обличчі.
— А ти, Михайле, чого посмутнів? — підступив він до мене ближче.
— Та він, Степане Васильовичу, і досі не второпа, що таке приросток, а сьогодні ми вчили наростки, так він і зовсім спантеличився,— відповів за мене якийсь сміхотливий учень з гурту, а я від того зашарився весь і очі в підлогу втупив.
— Так-таки й справді не знаєш, що таке приросток? — нахилився до мене Степан Васильович. Мовчу, мов заціпило мені. Наче то не граматику я не вивчив, а невідь-що накоїв.— Я ж бо тебе питаю, скажи мені,— тихенько ворушить мене за плече Степан Васильович.
Я тільки й спромігся промимрити собі під ніс:
— Умгу...
— Ну, хлопці, хто — додому, а ми з Михайлом поговоримо, розберемося в тих капосних приростках! — Степан Васильович потягнув мене вбік і помалу повів до своєї кімнати. Тепер уже мої товариші заздрили мені, дивлячись, як я тупцяю в своїх благеньких чобітках з рудими халявками до завітної кімната. Воно, звісно, мало радості не розуміти граматики, але хто б не хотів побувати в просто прибраній кімнаті Степана Васильовича, побути з ним ще кілька хвилин.
Не причиняючи дверей, Степан Васильович зайшов до своєї кімнати й посадив мене проти себе.
— А скажи мені, Михаиле, яке це дерево не схиляється перед бурею?
Я насторожився: чого це він про таке питає, приростки — це ж граматика, а не природознавство? Коли б це інший учитель спитав, я б одразу почав думати, які це підступи криються в цьому чудернацькому запитанні, але тут я тільки роззявив рота, зморщив чоло і не одразу, вагаючись, відповів:
— Яблуня?
— Чому ж яблуня? Ні, подумай краще.
Я мусив трохи подумати і нараз радісно усміхнувся:
— Дуб!
— Еге ж, дуб,— ствердив Степан Васильович.— Ну, а тепер скажи своє прізвище.
— Піддубний,— відповів я, ніяково всміхаючись і починаючи здогадуватись, куди то хилить Степан Васильович.
— Добре. Під-дуб-н-ий. Чи є в твоєму прізвищі слово "дуб"?
— є.
— А що до нього приросло спереду? На цей раз я упевнено відповів: Приросло "під".
Отже, де буде в твоєму прізвищі приросток?
— Приросток буде "під",— уже рішучіш відповів я, трохи ще соромлячись своєї некмітливості й разом з тим радіючи, що збагнув нарешті граматичну премудрість.
— Ну ось, а ти журився! — лагідно усміхнувся Степан Васильович. Він загадав мені знайти корінь та приросток ще в кількох словах і, коли побачив, що я знаходжу їх уже так спритно, як ручку чи олівця в своєму пеналі, знову повернувся до мого прізвища.
— А де ж буде в твоєму прізвищі закінчення? Назви його.
Про закінчення я визудив напам'ять з граматики так, що не зупиняючись одразу бухнув:
— Ий, а, е.
— Стривай, стривай! Хіба ж тебе кличуть: Піддуб-нийае? Ти ж либонь,— Піддубний?
Я одразу збагнув, що ляпнув дурницю, і миттю виправився:
— Закінчення в мене "ий".
— Добре! А що ото за "н", що стоїть у твоєму прізвищі між коренем "дуб" і закінченням "ий"?
— Наросток? — нерішуче відповів я, сам не вірячи, що докопався до істини.
— Це буде наросток. Бачиш, сам знайшов його, значить, не святі горшки ліплять, га, Михаиле? — сказав мені на прощання Степан Васильович і весело засміявся, аж блиснули в нього під чорними вусами два ряди рівних гарних зубів.