Ж о з е ф і н а (встає). Я так не хотіль! Lissez moi franquille!* (*Дайте мені спокій (франц.).)
В И Х І Д IX
Ті ж і Харлампій.
І в а н А н д р і й о в и ч (з досадою). Чого тобі треба?
Жозефіна хутко пішла.
Х а р л а м п і й. Та там, вельможний пане, люде прийшли.
І в а н А н д р і й о в и ч. А чого їм?
Х а р л а м п і й. Загнали на спашу гусей, чи що.
І в а н А н д р і й о в и ч. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!
Пішли.
В И Х І Д Х
Пашка і Катря виходять з кінця кону по той бік баркану.
К а т р я (зупинившись коло хвіртки). Ну, іди ж ти, а я тут почекаю.
П а ш к а. Ходім разом.
К а т р я. Не піду.
П а ш к а. Чому? Туди всі ходять; он до того будинку: там і школа.
К а т р я. Я й тут постою.
П а ш к а. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш і за матір — чим і як слаба.
К а т р я. Та про це діло, то, може б, до знахарки краще...
П а ш к а. То таки лікар, вчений, а то... Он і люде всі дякують, що пособля.
К а т р я. Та я тим тебе і послухала, що ти про матір нагадала, а сама б зроду не насмілилась...
П а ш к а. То й добре: от і за матір порадимось, і прогуляємось до Росі, бо ти все дома та дома, — аж заниділа.
К а т р я. Гуляти — то дарма; а от лікар чи й піде? Ми бідні...
П а ш к а. Що ти? Він такий добрий; до самого найбіднішого піде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, — то й вилає добре!
К а т р я. Він сам тут сидить? Чи й...
П а ш к а (підморгує). Там і панич.
К а т р я. Геть!
П а щ к а. Та ну, справді, ходім! Адже ти хотіла й до школи ходити і про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!
К а т р я. Та ти мене й тоді на вулицю потягла і тепер...
П а ш к а. А може, скажеш, Михайло не гарний?
К а т р я. То що?
П а ш к а. Як одягне жупан, та дорогим поясом підпережеться, та сиву шапку набакир, —і очі б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид біленький, вус чорненький, брови на шнурочку!
К а т р я (засоромившись). Та годі вже! Чи так закохалася!
П а ш к а. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!
К а т р я. Отакої!
П а ш к а. Такої ж! А як загра на гармоніку, то аж душу тягне: часом і плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!
К а т р я. Він і співа славно, голосно так та чуло; та все наших пісень, тільки таких, що я й не знаю... слухала б і не наслухалась!
П а ш к а. Бач, для тебе й співав!
К а т р я. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше і слово промовити з паничем, а він — нічого, зовсім простий, ласкавий: розказує таке все цікаве, а часом смішне, і так звичайно, з великою шаною... Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.
П а ш к а. Чого? Ото дурна! (Засміялась).
К а т р я. Е, тобі смішки, нічого, бо змалку до панів призвичаєна, — у дворі була.
П а ш к а. Такі ж люде. Ну, ходім же, ходім! Чого ми будемо тини підпирати, коло хвіртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).
К а т р я (озираючись). Як тут славно! Квітки які хороші, дух такий...
П а ш к а. Хіба ти ніколи не була?
К а т р я. Ні, вперше. А то куди оті широкі стежечки?
П а ш к а. До горниць, до ставка. Хочеш — я тебе кругом обведу?
К а т р я. Ні, ні, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав... неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защеміло всередині... Ходім звідси мерщі, бо мене чогось і сум, і страх огорта... краще другим разом.
П а ш к а. Вигадай ще!
В И Х І Д XI
Михайло, Катря і Пашка.
М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тібора!! Тібора!! Ісі! І де вона забігла? Зіпсують чисто собаку! (Зуздрівши дівчат). А!! Здоровенькі! (Підходить, подає руки). Спасибі, що прийшли.
П а ш к а. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.
К а т р я. Ви не слухайте її, то вона жартує.
П а ш к а. Далебі! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала і про кого?
К а т р я (сіпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її... вона такого...
М и х а й л о. Та чи я ж повірю? Хіба я не знаю Пашкиних пустот!
К а т р я. Не вірте, будь ласка...
П а ш к а. Ні, ні! Не бійся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матір слабує.
М й х а й л о. О? Давно? Що ж такого?
К а т р я. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гірше сталося: сказать би, натрудились, — так я вже ж і до хазяйства нікуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тільки й на світі: ото вся моя й родина!
М и х а й л о. Не тривожся, голубко; я з Павлом навідаюсь. Де ваша хата?
К а т р я. На Горбанівці; зараз за цвинтарем, коло тополі.
П а ш к а. Та от ми підемо з Катрею до Росі нарвати квіток та зілля; то, назад вертаючись, і вас проведемо.
М и х а й л о. Або краще — я Павлові скажу та сам до вас на Рось вийду, а звідти укупі й підемо.
К а т р я. Спасибі вам. Коли б помогли мамі!
М и х а й л о. Не бійся, серце: Павло добрий лікар. Нічого не пожалієм, вирятуємо.
П а ш к а. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогодні вийдете?
М и х а й л о. А ви будете обидві?
П а ш к а. Авжеж!
К а т р я (до Пашки). А мати як?
П а ш к а. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивіться, й гармонію принесіть.
М и х а й л о. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матері оце зайдемо, дамо лікарства, — то чого ж?
П а ш к а. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобі треба і розважити себе, провітритись.
К а т р я. То й прийду уже.
П а ш к а. Ну, ходім же до Росі. Ми там коло млина будемо.
М и х а й л о. Добре, добре.
К а т р я. Прощавайте, спасибі вам.
П а ш к а (за хвірткою). Так прийдете?
Тихо пішли.
М и х а й л о. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).
В И Х І Д ХІІ
Михайло сам.
М и х а й л о. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд... такий уже лагідний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сімісінька. Хоч би матері її пособити! Так просила, аж слізки бриніли на оченятах... Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, і проти них воювати годі! Та на біса б і колотивсь цілий вік чоловік, якби не загорював якої втіхи? Навіщо б поневірятись і лити кривавий піт над працею, коли б не мати таких одрадісних хвилин у житті? Чого тікати від краси? Який там гріх — одволожити поезією душу? Буду, конечне буду!