П а в л о. Ну, глянь у вічі, скажи щиро!
М и х а й л о. Є такі речі, до котрих з голими руками не доторкуються...
П а в л о. Щоб не вразити дворянської совісті?
М и х а й л о. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панські звички; але не чіпай моєї честі, бо я за неї сам себе перерву, а глузувати не дам!
П а в л о. Я не чіпаю твоєї честі, а волаю до неї.
М и х а й л о. У кожного є у серці своя святиня, у якій він не дасть другому полоскатись!
П а в л о. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу — байдуже? У Катрі хіба, по-твоєму, нема своєї святині? А в їй уже полощеться ціле село!
М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смів! Це вигадки!
П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дійшло.
М и х а й л о. Я заціплю їм писка усім, уріжу кожному язика!
П а в л о. Єсть на те один тільки спосіб.
М и х а й л о. Знаю і повінчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посміх? Не буде цього!
П а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсім іще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж... ти закінчив... по-панськи... а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тієї культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, продряпай трішки, — то такі ж жироїди у грунті!
М и х а й л о. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобі не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям, — і назову, і повінчаюсь!
П а в л о. Гаразд. А коли це буде?
М и х а й л о. Коли? Та незабаром... Треба уладнати діла, я з тобою хотів порадитись... Тільки ти був завжди проти шлюбів формальних?
П а в л о. Гай-гай! Куди стріляєш! Якраз до ладу приміряти сюди теорію рівноправних станів! А які ж тут права у цієї бідарки-рабині? Приймати од кожного, хто не схоче, — і регіт, і глум, і зневагу, і бійку навіть, — так, бійку, бо по закону і в волості можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смітнику косу обрізали та дьогтем голову вимазали! Піти попідтинню на знущання за куском хліба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязі? Ні, паничу, тут не до теорії, бо тут ставиться на пробу цілком людина, все життя її: тут виходить — "котові смішки, а мишці слізки", та ще які? — не елегічні, а мужичі, криваві, після яких одна дорога — в ополонку!
М и х а й л о. Правда, конечне тра повінчатись; та у мене і в думці другого не було!
П а в л о. Іначе — було б шельмовство! І без того у нашої селянської дівчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатні однімеш! Тоді її вся ота темна сила просто-таки задавить, — я вже й не кажу про власні муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає?
М и х а й л о. За що ти печеш мене? За віщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й наміряєш шпигнути. Стидно, брате!
П а в л о. Вибачай! Ти знаєш, як гірко у мене на душі, то й на язиці перга!* (*Перга — квітковий гіркий пил, що його бджоли переносять разом з медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повінчатись і найхутче, — це раз...
М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати моїх батьків? Трудна річ, тут треба поволі.
П а в л о. Що? Ти сподіваєшся ще на згоду з своїми?
М и х а й л о. Атож!
П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долоні волосся виросте, ніж це станеться; і в думку собі не клади!
М и х а й л о. Чого ти так думаєш? Тепер не ті часи, щоб вони мою волю захотіли в'язати, та й люблять, — не чужий же я?
П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".
Ми х а й л о. А як я не схочу їхнього рятунку?
П а в л о. Проклянуть. Тут уже так і клади: прийдеться з родом поламати навіки!
М и х а й л о. А далі що?
П а в л о. Жити своїми руками і завойовувати невпинною працею собі щастя.
М и х а й л о. Трудне щастя...
П а в л о. Звісно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вір!
М и х а й л о. Знаєш, і піп не повінча без согласія батьків...
П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; він домовить і попа!
М и х а й л о. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тільки почекай!
П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош і придоб?* (*Придоба — зручність.)
М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх і випрошу згоду? Батько мій чоловік простий і не надто уже лихий; мати драматургію нехай і зробить, але...
П а в л о. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь оті проби, їдьмо мерщі з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!
М и х а й л о. Як же його так зразу? Та от візьми, щоб поїхати повінчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обійдусь без батька?
П а в л о. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тітка і по духовній одписала тисячу карбованців; вони там мені й прислані опекою. Візьми їх, серце!
М и х а й л о. Спасибі, друже! Але остатніх твоїх грошей не візьму: коли я і чим їх віддам?
П а в л о. Не плети абичого, тут діло іде про чоловічу жизнь, а ти будеш у якісь гонори грати! Хіба лишень для того, аби крутить!
М и х а й л о (чуло). Друже мій, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душі, закинути ласощі ради? Невже ти мені більше не ймеш віри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну підлость вчинив? Чого ти мене кривдиш — що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю...
П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач мені: може, справді у мою голову одне погане лізе? (Пригорта його). Тільки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дійде чутка до двору, то сяк чи так, — а замордують твою милу.
М и х а й л о. Я сьогодні конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщі — до вас.
П а в л о. Ну, як знаєш; тільки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари діла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й гроші твої лежатимуть.