Не судилось

Страница 10 из 25

Старицкий Михаил

Чути з-за млина пісню; Михайло схоплюється.

К а т р я (за коном).

Тяжко, важко, а хто кого любить,

А ще тяжче, хто з ким розстається!

М и х а й л о. Боже мій! Пісня ця рве серце! Це її голос, — вона тут! Куди вже мені тікати? Та я ж люблю її, кохаю цілим життям моїм; вона мені наймиліща, найлюбіща!.. Та я оддав би всі розкоші, всі утіхи на світі, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зіроньки-оченята!

В И Х І Д Х

Михайло й Катря.

К а т р я (йде з того боку по мосту і зупиняється коло млина).

А ще тяжче, хто з ким розстається,

Ох, і муки-горя набереться!

М и х а й л о (хутко йде через міст до млина). Ні, треба це покінчити: пан або пропав! (До Катрі). Катрусю, здорова була! (Подає руку).

К а т р я (аж затремтіла). Здрастуйте!

М и х а й л о. Яку смутну пісню співала ти, аж за серце бере!

К а т р я. Так собі... Чого ви довго не були?

М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матері хіба гірше?

К а т р я. Ні, хвалити бога, матері краще... а так...

М и х а й л о. Так ти і без матері згадала мене? Спасибі! (Бере її за руку).

К а т р я. Кого ж і згадувати? Я, може, і вдень і вночі молюсь за вашу ласку, за добрість.

М и х а й л о. Спасибі; ти щира душа. Тільки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.

К а т р я. Ні, не всякий.

М и х а й л о. Далебі, всякий; більше для себе і робиш! (Придивляється). А чого ти так зблідла? Може, слаба?

К а т р я. Ні, нічого.

Сідають під млином.

А ви швидко звідсіль поїдете?

М и х а й л о. Через місяць.

К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?

М и х а й л о. Цілу зиму, аж до весни.

К а т р я. Господи, як довго! (Зітха).

М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, заміж виходиш?

К а т р я. Хто вам казав?

М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, і Аннушка.

К а т р я (палко). Не вірте їм! Я заміж нжоли не піду.

М и х а й л о. Чом?

К а т р я. За нелюба — зроду!

М и х а й л о (радо). Хіба ти не любиш Дмитра?

Катря мовчить.

Ти мені вибач, Катрусю, що я про такі речі питаюсь; це з приязні тільки — вір мені!

К а т р я. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.

М и х а й л о. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?

К а т р я. Хто його зна...

М и х а й л о (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?

К а т р я. Що ви? Борони боже!

М и х а й л о. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобі — то від щирого серця, з душі! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти мені дорожча становишся...

К а т р я (спалахнула). Ви смієтесь...

М и х а й л о. Нехай наді мною посміється так лихо! Серце моє, рибонько, зіронько ясна вечірня, чи любий я тобі хоч капелиночку?

Катря потупилась з сорому.

Скажи мені щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?

Катря схиляється на груди до Михайла і почина ридати.

М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?

К а т р я (схлипуючи). Ви такі... мені... я б не знаю що...

М и х а й л о (цілує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мій!

К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цілувати?!

М й х а й л о. Ти — цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на світі віддам! Не плач же, усміхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її і цілує то в одно око, то в друге).

Катря обійма його, хутко цілує, а далі, засоромившись, закрива вид рукавом.

М и х а й л о (гладить по голівці і цілує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обійма мене радість, яке огорта мене щастя! Такого раювання і на тім світі немає, вір мені! Глянь, он місяць задивився на нас, зорі миготять радісно нашому щастю; а ніч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрісно, як наші серденька б'ються укупі... б'ються і будуть битись, і ніхто, ніяка сила не розлучить їх!

Катря крадькома цілує руку у Михайла; Михайло вириває і обніма її палко.

К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?

М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Підеш за мене?

К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!

М и х а й л о. Як так?

К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тільки кажете? Я й подумати не посмію: хто я? І мізинця вашого не стою!

М и х а й л о (цілує її). Стоїш, перлино моя дорога! Більше мене варт!

К а т р я. Ні, ні! Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і бог скарає: паруються тільки рівні. Не за нас це сталося, не за нас і перестане!

М и х а й л о. Не плещи, моя лебідочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усі рівні; він кожному дав серце, і у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою підемо поруч чесно по новому шляху, і ти мені станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрії — і засвітиться твій розум новим променем, і осяє мою душу тихим, радісним світом!

К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темріє! Не можу я, бідна, і зрозуміти такого щастя,.. тільки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?

М и х а й л о. Та як же інако я й думати міг? За кого ти мене маєш? Хіба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твій вік молодий та й кинути на посміх?

К а т р я. Ні, я такого зроду і в думку не клала. Ви як батько рідний до мене були... я не знаю, як і шаную вас, і люблю... Господи, сказати не вмію! (Припада).

М и х а й л о. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, — то звірся на мене: дай мені свою рученьку, і нехай бог благословить нашу долю!

К а т р я. Я як п'яна: все в мене в голові коломутиться... Страшно тільки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матір, пани всі... Як мені і стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...

М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумієш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що мені без тебе один шлях — отуди, під лотоки!