Чути з-за млина пісню; Михайло схоплюється.
К а т р я (за коном).
Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!
М и х а й л о. Боже мій! Пісня ця рве серце! Це її голос, — вона тут! Куди вже мені тікати? Та я ж люблю її, кохаю цілим життям моїм; вона мені наймиліща, найлюбіща!.. Та я оддав би всі розкоші, всі утіхи на світі, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зіроньки-оченята!
В И Х І Д Х
Михайло й Катря.
К а т р я (йде з того боку по мосту і зупиняється коло млина).
А ще тяжче, хто з ким розстається,
Ох, і муки-горя набереться!
М и х а й л о (хутко йде через міст до млина). Ні, треба це покінчити: пан або пропав! (До Катрі). Катрусю, здорова була! (Подає руку).
К а т р я (аж затремтіла). Здрастуйте!
М и х а й л о. Яку смутну пісню співала ти, аж за серце бере!
К а т р я. Так собі... Чого ви довго не були?
М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матері хіба гірше?
К а т р я. Ні, хвалити бога, матері краще... а так...
М и х а й л о. Так ти і без матері згадала мене? Спасибі! (Бере її за руку).
К а т р я. Кого ж і згадувати? Я, може, і вдень і вночі молюсь за вашу ласку, за добрість.
М и х а й л о. Спасибі; ти щира душа. Тільки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
К а т р я. Ні, не всякий.
М и х а й л о. Далебі, всякий; більше для себе і робиш! (Придивляється). А чого ти так зблідла? Може, слаба?
К а т р я. Ні, нічого.
Сідають під млином.
А ви швидко звідсіль поїдете?
М и х а й л о. Через місяць.
К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?
М и х а й л о. Цілу зиму, аж до весни.
К а т р я. Господи, як довго! (Зітха).
М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, заміж виходиш?
К а т р я. Хто вам казав?
М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, і Аннушка.
К а т р я (палко). Не вірте їм! Я заміж нжоли не піду.
М и х а й л о. Чом?
К а т р я. За нелюба — зроду!
М и х а й л о (радо). Хіба ти не любиш Дмитра?
Катря мовчить.
Ти мені вибач, Катрусю, що я про такі речі питаюсь; це з приязні тільки — вір мені!
К а т р я. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.
М и х а й л о. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?
К а т р я. Хто його зна...
М и х а й л о (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?
К а т р я. Що ви? Борони боже!
М и х а й л о. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобі — то від щирого серця, з душі! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти мені дорожча становишся...
К а т р я (спалахнула). Ви смієтесь...
М и х а й л о. Нехай наді мною посміється так лихо! Серце моє, рибонько, зіронько ясна вечірня, чи любий я тобі хоч капелиночку?
Катря потупилась з сорому.
Скажи мені щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?
Катря схиляється на груди до Михайла і почина ридати.
М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?
К а т р я (схлипуючи). Ви такі... мені... я б не знаю що...
М и х а й л о (цілує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мій!
К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цілувати?!
М й х а й л о. Ти — цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на світі віддам! Не плач же, усміхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її і цілує то в одно око, то в друге).
Катря обійма його, хутко цілує, а далі, засоромившись, закрива вид рукавом.
М и х а й л о (гладить по голівці і цілує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обійма мене радість, яке огорта мене щастя! Такого раювання і на тім світі немає, вір мені! Глянь, он місяць задивився на нас, зорі миготять радісно нашому щастю; а ніч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрісно, як наші серденька б'ються укупі... б'ються і будуть битись, і ніхто, ніяка сила не розлучить їх!
Катря крадькома цілує руку у Михайла; Михайло вириває і обніма її палко.
К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?
М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Підеш за мене?
К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!
М и х а й л о. Як так?
К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тільки кажете? Я й подумати не посмію: хто я? І мізинця вашого не стою!
М и х а й л о (цілує її). Стоїш, перлино моя дорога! Більше мене варт!
К а т р я. Ні, ні! Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і бог скарає: паруються тільки рівні. Не за нас це сталося, не за нас і перестане!
М и х а й л о. Не плещи, моя лебідочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усі рівні; він кожному дав серце, і у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою підемо поруч чесно по новому шляху, і ти мені станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрії — і засвітиться твій розум новим променем, і осяє мою душу тихим, радісним світом!
К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темріє! Не можу я, бідна, і зрозуміти такого щастя,.. тільки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?
М и х а й л о. Та як же інако я й думати міг? За кого ти мене маєш? Хіба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твій вік молодий та й кинути на посміх?
К а т р я. Ні, я такого зроду і в думку не клала. Ви як батько рідний до мене були... я не знаю, як і шаную вас, і люблю... Господи, сказати не вмію! (Припада).
М и х а й л о. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, — то звірся на мене: дай мені свою рученьку, і нехай бог благословить нашу долю!
К а т р я. Я як п'яна: все в мене в голові коломутиться... Страшно тільки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матір, пани всі... Як мені і стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...
М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумієш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що мені без тебе один шлях — отуди, під лотоки!