Не стріляйте білих лебедів

Страница 2 из 48

Борис Васильев

— Атож, життя загнуздати — господарем стати, отак старі міркували.

— Правда твоя, Федоре Іпатовичу. Ох, правда!

— Сокиру ти в руках тримати вмієш, не заперечую. Але — без глузду.

— Авжеж. Це точно.

— Керувати тобою треба, Єгоре.

— Треба, Федоре Іпатовичу. Ох, треба!..

Зітхав Єгор, журився. І господар зітхав, замислювався. І всі тоді зітхали. Не співчуваючи — осуджуючи. І Єгор під їхніми поглядами ще нижче голову хилив. Соромився.

А якщо вникнути, то й соромитися не було чого. І працював Єгор завжди на совість, і жив сумирно, без пустощів, а виходило, що скрізь був винен. І він не сперечався, а тільки сумував дуже, лаючи себе на чому світ стоїть.

З гнізда насидженого, де жили в рідному колгоспі коли не в достатку, то в пошані, з гнізда цього майже враз випурхнули. Наче птахи нетямущі чи бурлаки якісь, що не мають ні кола, ні двора, ні дітей, ні господарства. Затьмарення найшло.

Того березня — завірюшного, морозяного — теща вмерла, Харитини та Мар'їци рідна матуся. Якраз на Явдоху упокоїлась, а на похорон рідня на ґринджолах заїжджалася: машини в снігах застрявали. Так і Мар'їца прибула: сама, без господаря. Відплакали матусю, відправили похорон, пом'янули, цілком дотримали звичаю. Замінила Мар'їца чорну хустку на пухову та й бовкнула:

— Відстали ви тут од культурного життя в своєму гної.

— Себто як? — не зрозумів Єгор.

— Модерну справжнього нема. А в нас Федір Іпатович нову хату ставить: п'ять вікон на вулицю. Електрика, універмаг, кіно щодня.

— Щодня — і нове? — здивувалася Тіна.

-— А ми на старе й не підемо, дуже треба. У нас цей... Будинок моделей, промтовари закордонні.

З темного кутка суворо дивилися древні лики. І матір божа вже не всміхалась, а хмурилася, та хто ж дивився на неї з того часу, як стара душу віддала? Вперед усі дивилися, в цей... як його... в модерн.

— Еге ж, ставить Федір Іпатович хату — картинка. А стара звільняється, то куди ж її? Продавати шкода: гніздо рідне, там Вовочка мій по підлозі повзав. От Федір Іпатович і звелів вам її подарувати. Ну, підсобите, звісно, спершу нову поставити, як ведеться. Ти, Єгоре, на теслярстві набив руку.

Підсобили. Два місяці Єгор від зорі до зорі сокирою цюкав. А зорі ж північні: розтикав їх господь по дню далеко одна від одної. До дзвону намахаєшся, поки стемніє. А тут ще Федір Іпатович підсобляє:

— Ти ще отой ріжок, Єгорушко, притеши. Не лінуйся, працівничку, не лінуйся: я тобі хату задарма віддаю, не буду собачу.

Хату й справді віддав. Тільки ж вивіз звідти все, що ще шашіль не сточив: навіть підлогу в світлиці розібрав. І піддашок над колодязем. І ще погріб розкотив та витяг: колоди ті цілком могли знадобитися. За сарайчик узявся був, та тут уже Харитина не витримала:

— Гадюко ти потайна кровопивце скажений пронозо лютий!

— Ну, тихо, тихо, Харитино. Свої ж бо, чого галасувати? Не ображаєшся, Єгоре? Я ж як совість велить.

— Таж це... Значить, так, раз воно не інак.

— Ну то й добре. Гаразд, користуйтеся сарайчиком: дарую.

Та й пішов собі. Справний дядько. І піджак на ньому бостоновий.

Помирилися. В гості ходили. Ніяковів Єгор у гостях отих, господаря слухав.

— Світ, Єгоре, на чоловіках стоїть. Чоловіками держиться.

— Так, Федоре Іпатовичу. Правильно.

— А хіба є в тобі мущинство справжнє? Ну скажи, є?

— Таж як... Ось жінка моя...

— Та не про те я, не про страм! Тьху!..

Сміялися. І Єгор, з усіма разом хихотів: чого ж бо з дурного не посміятися? То з Федора Іпатовича не посмієшся, а от з нього — та на здоров'я, громадяни любі! З цілковитим вашим задоволенням!..

А Тіна лише всміхалася. З усієї сили всміхалася гостям дорогим — сестрі рідній та Федорові Іпатовичу. Цьому особливо: господар.

— Ага, скеровувати тебе треба, Єгоре, скеровувати. Без вказівки ти ніякого діла не впораєш. І життя власним розумом ніколи не збагнеш. А не збагнеш життя — жити не навчишся. Отакечки, Єгоре Полушкіне, бідоносцю божий, такечки...

— Та вже, значить, так, раз воно не інак.

2

Зате був Колька.

— Чистооке хлоп'я росте, Тінушко. Ох, чисті очі в хлопця!

— Ну й безглуздо, коли так,— бурчала Харитина (вона завжди на нього бурчала: як голова сільради привітав із законним шлюбом, так і почала бурчати).— В усі часи чистооким така робота: на собі орати замість трактора.

— Ну що ти, що ти! Даремно так, даремно.

Колька веселий ріс, добрий. До хлоп'ят тягся, до старших. В очі зазирав, усміхався — і всьому вірив. Що не збрешуть, що не вигадають — вірив зразу ж. Кліпав очима, дивувався:

— Еге-е?

Простодушності в цьому "еге-е?" на пів-Росії вистачило б, якби в ній потреба була. Але попиту на простодушність чогось поки що не було, на інше попит був.

— Колько, ти чого тут сидиш! Татка твого самоскидом переїхало, кишки з рота повилазили!

— А-а!..

Біг кудись Колька, кричав, падав, знову біг. А дядьки реготали:

— Та куди ж ти, куди? Живий він, татко твій. Жартуємо ми так, хлопче. Жартуємо, зрозумів?

Щасливий, що все добре закінчилося, Колька забував ображатись, а тільки радів. Дуже радів, що татко його живий і здоровий, що не було ніякого самоскида і що кишки у татка на місці: в животі, де й мають бути. І тому дзвінкіше за всіх сміявся, від щирого серця.

А загалом нормальне хлоп'я було. В річку з обриву пірнав і ластівкою, і сокиркою. В лісі не блукав і не боявся. Собак щонайзліших двома словами вгамовував, гладив, за вуха їх скуб як хотів. І пес на ланцюгу, піни з іклів не скинувши, кімнатною собачкою біля ніг його ластився. Діти дуже дивувались, а дорослі пояснювали:

— Батько в нього собаче слово знає. Правда тут була: Єгора собаки теж не чіпали.

І ще Колька терплячий ріс. Якось з берези зірвався (шпаківню вішав, та гілка надломилась), до землі крізь усі сучки прошугнув, і нога набік. Ну, вправили, звичайно, шви на бік наклали, йодом вимазали від голови до ніг — тільки кректав. Навіть лікарка здивувалась:

— Ач, хлопчачок з кулачок!

А потім, коли зрослося все та зажило, Єгор на подвір'ї почув: реве синок у сарайчику (Колька спав там, коли сестричка народилася, горласта надто вродилась — уся в матінку). Заглянув: Колька лежав на животі, тільки плечі тряслися.

— Ти чого, синку?