— Доброго здоров'я, гості дорогі! — Яків Прокопович співав — не говорив. І кепку зняв шанобливо.— Звідки це будете, цікаво знати?
— Звідси не видно,— відповіли.— На той бік перевезете?
— На той бік можна.— Яків Прокопович і кепку надів, і усмішку сховав.— Перевеземо відповідно до тарифу на човні з мотором. Прошу оплатити проїзд в обидва кінці.
— А чому ж в обидва?
— Човен вас куди треба буде доставить, а назад порожній піде.
— Справедливо,— сказав другий і по гаманець поліз.
Єгор цих чоловіків за мастями відразу розподілив: сивий, лисий та плішивий. 1 жіночок відповідно: руда та ряба. Вони в справу не встрявали, розмову сивий з плішивим вели. А лисий краєвидами милувався.
— Як,— спитав,— рибка ловиться у вас?
Жіночки біля мішків своїх щебетали, а Колька поряд крутився. У школі навчання закінчилося, то він іноді сюди заглядав, батькові допомагав. Жіночки на нього уваги не звертали, бо кружляв він віддалік, але коли руда з мішка бінокль (справжній бінокль!) витягла, його вмить підтягло. Немов лебідкою.
— Ой, який хлопчак славний! — сказала ряба.— Тебе як звуть, хлопчику?
— Колькою,— охрип раптом Колька: басом відрекомендувався.
— А гриби у вас ростуть, Колю?
— Рано ще грибам,— прохрипів Колька.— Сироїжки пруть де-не-де, а маслюкам шар не вийшов.
— Що не вийшло маслюкам? — Руда навіть бінокль опустила.
— Шар їм не вийшов,— пояснив Колька, і ноги його самі собою крок до цього бінокля ступили.— Гриби шарами йдуть: спершу маслючки, потім — сіряки, за ними — красноголовець з боровиком підуть. Ну, а слідом справжнього гриба шар: груздів та вовнянок.
— Шар — це коли багато їх, так?
— Багато. Тоді й збирають. А так — самі пустощі.
І ще крок до бінокля ступив: мало не животом у нього вперся. І дивитися нікуди не міг: тільки на бінокль. Адже справжній бінокль, товариші милі!
— Хочеш подивитися?
Колька "ага" хотів сказати, рота роззявив, а замість
"ага" булькання якесь вийшло. Незрозуміле булькання, але руда бінокля все ж таки простягла:
— Тільки не впусти.
— Ні-і.
Поки татко мотор одержував та настанови від Якова Прокоповича вислуховував, Колька в бінокль дивився. Якщо в маленькі віконечка дивитися —великим усе бачиться. А якщо у великі віконечка, то все, навпаки, маленьке. Незрозуміло зовсім: повинно ж бути великим, якщо у велике, і маленьким, якщо в маленьке, еге ж? А тут усе не так. Не так, як належить. І ця обставина Кольку набагато більше захоплювала, ніж пряме призначення бінокля: він увесь час вертів його і дивився на ворону з різних кінців.
— Навіщо ж ти його вертиш?—спитала руда.— Дивитися треба в окуляри, ось сюди.
— Я знаю,— тихо сказав Колька.
— А для чого ж вертиш?
— Так,— засоромився Колька.— Цікаво.
— Синку! — покликав Єгор.— Підсоби-но мені тут, синку. Тицьнув Колька бінокль у руки рудій, хотів "дякую"
сказати, але з горлянки знову хрип якийсь виліз і довелося побігти без подяки. А ряба сказала:
— Тубілець.
— Облиш,— ліниво відмахнулася руда.— Звичайна погано вихована дитина.
Під недремним оком Якова Прокоповича Єгор начепив "Ветерок" на корму "дев'ятки" (колишнє каченя — пузатеньке, поважне, Єгор про це пам'ятав), установив бачок з пальним. Колька весла приволік, кочети, черпачок — усе, що належить.
— Усе гаразд-добре, Якове Прокоповичу,— доповів Єгор.
— Випробуй спершу,— сказав завідувач і пояснив туристам: — Перша моторна навігація, можна сказати. Щоб помилок не було.
— Чи не можна швидше провернути весь цей ритуал? — буркітливо поцікавився лисий.
— Так належить, громадяни туристи: техніка безпеки. Давай, Полушкін, відгрібайся.
Про техніку безпеки Яків Прокопович з ходу вигадав, бо правил таких не було. Він про свою безпеку турбувався.
— Заведи, Полушкін, мотор на моїх очах. Коло маленьке зроби і назад пристань, де я стою.
— Ясно-зрозуміло нам.
Колька на веслах відгріб од причалу. Єгор почаклував коло мотора, посовав у нього пальці й завів з одного ривка. Прогрів на холостих обертах, спритно ввімкнув гвинт, зробив для заспокоєння завідувача кілька кіл і без стуку причалив. Добре причалив: на око прикинув, де оберти зняти, як швидкість погасити. І —всміхнувся:
— Точнісінько, Якове Прокоповичу!
— Умієш,— сказав завідувач.— Дозволяю вантажитись. Єгор із сином на пристань вискочили, швиденько мішки
повантажили. Потім туристи повсідалися. Колька — він на носі влаштувався — від пристані відштовхнувся. Єгор знову завів "Ветерок", і човен швидко побіг до далекого лісистого берега.
Про що там дорогою туристи розмовляли, ні Єгор, ні тим більше Колька не чули. Єгор — через гуркіт мотора, а Колька тому, що на носі сидів, бачив, як хвилі розбігаються, як повільно, наче знехотя, розвертаються до нього другим боком далекі береги. І Кольці було вже не до туристів: матросом, що дивиться вперед, він себе почував і тільки жалкував, що, по-перше, компас удома залишився, а по-друге, що руда тітонька дала йому подивитися в бінокль передчасно. Зараз би йому цей бінокль!
А туристи балакали про те, що водоймище нове і риби тут особливої бути не може. До Єгора іноді долітали їхні слова, але значення їм він не надавав, цілком захоплений відповідальним завданням. Та й яке було йому діло до чужих людей, які втекли в тишу і спокій на лічені деньки!
Він свою справу знав: доставити, куди накажуть, допомогти влаштуватися й відчалити, тільки коли відпустять.
— До урвища! — розпорядився сивий.— Зробимо невелику розвідочку.
Розвідочку робили в трьох місцях, поки нарешті й руда, й ряба узгодили свої бажання. Тоді наказали вивантажуватись, і Єгор із сином допомогли туристам перетягти пожитки на облюбоване під табір місце.
Це була весела галявинка, прикрита буйним ялинничком. Тут туристи швидко поставили просторий яскраво-жовтий намет на алюмінієвих опорах, із запоною та навісом, доручили Єгорові приготувати місце на вогнище, а Кольці дозволили надути гумові матраци. Колька із захватом надував їх, червоніючи від натуги й дуже стараючись, щоб усе було добре. А Єгор, одержавши від плішивого сокиру, пішов у лісок нарубати сушняку.
— Чудове місце! — щебетала ряба.— Божественне повітря!
— З риболовлею тут, по-моєму, прокол,— сказав сивий.— Гей, хлопче, як тут щодо рибки?