Юрій Петрович пішов у ванну, навмисно довго вмивався, щоб Нонна Юріївна встигла не тільки влягтися, а й заспокоїтись. Потім погасив світло, навшпиньках покрався до дивана, і старий диван заверещав усіма пружинами, як тільки він на нього сів.
— Ч-чорт! — голосно сказав він.
— Ви ще не спите? — раптом тихо спитала Нонна Юріївна.
— Ні ще.— Юрій Петрович скидав сорочку, але відразу надяг її знову.— Що ви хотіли, Нонно?
Нонна промовчала, а його серце забилося легко й стрімко. Він схопився, ступнув у сусідню кімнату, з гуркотом відштовхнувши стільця, що стояв на порозі.
— Ч-чорт!..
Нонна Юріївна тихо засміялася.
— Вам смішно, а я розбив ногу.
— Бідолашний!
У густих сутінках він побачив, що вона сидить на ліжку, як і раніше, кутаючись у халатик. І відразу зупинився.
— Ви так і сидітимете цілу ніч?
— Можливо.
— Але ж це безглуздо.
— А якшо я дурна?
Вона говорила зовсім спокійно, але це був спокій з усієї сили: йому здавалося, що він чує шалений стукіт її серця. Юрій Петрович зробив ще крок, невпевнено опустився на коліна на витертий готельний килимок і обережно взяв її руки. Вона покірно віддала їх, і халатик на її грудях відразу розійшовся наївно й беззахисно.
— Нонно...— Він цілував її руки.— Нонночко, я...
— Засвітіть світло. Ну будь ласка!
— Ні. Навіщо?
— Тоді мовчіть. Хоч би мовчіть.
Вони розмовляли так тихо, що не чули, а вгадували слова. А чули тільки, як шалено б'ються серця.
— Нонно, я мушу тобі сказати...
— Та мовчіть же. Мовчіть, мовчіть!
Що він міг зараз їй сказати? Що кохає її? Вона це відчувала. Чи, може, не кохає? Боже мій, як же він може не кохати її, коли він тут, поряд? Коли він стоїть на колінах і цілує їй — їй! — руки?
Так думала Нонна Юріївна. Навіть не думала, ні, вона не здатна була зараз ні про що думати. Це все проносилося, мелькало в її голові, це все намагалося усвідомити, збагнути лякливе дівча, а жінка невідступно думала лише про те, що він надто вже довго цілує їй руки.
Вона обережно потягла їх на себе, а він не відпускав і втикався в долоні лобом.
— Нонно, я повинен тобі сказати...
— Ні, ні, ні! Не хочу. Не хочу нічого чути, не хочу!
— Нонно, я старший, я зобов'язаний...
— Поцілуй мене.
Нонна з жахом почула власний голос, і дівча забунтувало, запручалося в ній. А Юрій Петрович ще стояв на колінах, ще був далекий, так недосяжно далекий від неї. І вона повторила:
— Поцілуй, чуєш? Мене ще ніхто, ніхто не цілував. Ніколи.
Якби він згаяв ще мить, вона б кинулася з вікна, втекла б світ за очі або на зло всім з'їла б цілу коробку сірників: у такий спосіб, за словами мами, наклала на себе руки якась дуже нещасна дівчина. Це була остання спроба відчайдушної жінки, що досі таємно жила в ній. Остання спроба перемогти самотність, нічну тугу, безпричинні сльози й солідні окуляри, яких Нонна болісно соромилася
А потім... Що було потім?
— Нонно, я кохаю тебе.
— Тепер говори. Говори, говори, а я слухатиму.
Вони лежали поруч, і Нонна весь час тягла на себе простирало. Але тепер у ній вже не було суперечки, тепер і відважна жінка, і лякливе дівча дуже злагідно всміхались одна одній в її душі.
— Я піду по сигарету. Нічого?
— Іди.
Вона лежала з заплющеними очима й живою усмішкою. У неї питали дозволу, вона могла щось забороняти, а щось дозволяти, і від цієї раптово знайденої могутності трохи ламорочилася голова. Вона ледь підвела вії, побачила, як біла постать, знову грюкнувши стільцем і чортихнувшись, пропливла в сусідню кімнату, почула, як черкнув сірник, відчула димок. І сказала:
— Кури тут. Поряд.
Біла постать зупинилася у дверях.
— Ти повинна зневажати мене. Я вчинив підло, я не сказав тобі, що...— Сміливість Юрія Петровича випаровувалася з швидкістю майже антинауковою.— Ні, я не одружений... Тобто формально я одружений, але... Розумієш, я навіть мамі ніколи не говорив, а тобі зобов'язаний...
— Зобов'язаний? Чи не вирішив ти, що я одружити тебе хочу?
Це був чужий голос. Ні жінки й не дівчати, а когось третього. І Нонна Юріївна зраділа, виявивши його в себе.
— Не хвилюйся: ми ж сучасні люди.
Він щось говорив, але вона чула тільки його винуватий, навіть трошечки запобігливий голос, і в ній уже бунтувало щось зле й горде. І, скоряючись цій злій гордості, що вже тріумфувала, Нонна скинула ковдру й почала неквапливо одягатися. І, незважаючи на те, що вона вперше одягалася при мужчині, їй не було соромно: соромно було йому, і Нонна це розуміла.
— Ми цілком сучасні люди,— повторювала вона, над силу всміхаючись.— Заміжжя, загси, весілля — які дурниці! Які, по суті, все дурниці! Все на світі! Я сама прийшла й сама піду. Я вільна жінка.
Він розгублено мовчав, не знаючи, що сказати їй, як пояснити і як утримати. Нонна спокійно одяглася, спокійно розчесала волосся.
— Ні, ні, не проводжай. Ти людина сімейна, особа офіційна. Що можуть подумати покоївки, уявляєш? Жах, що вони можуть про тебе подумати!
Нонна Юріївна поверталася додому незручним ранішнім поїздом. Сиділа, зіщулившись у кутку, притиснувши до себе новий круглий, мов футбольний м'яч, учнівський глобус, і вперше в житті жалкувала, що ніяк не може заплакати.
А Юрій Петрович залишився в цілковитому сум'ятті. Просидівши на роботі цілий день нерухомо й викуривши пачку сигарет, увечері написав-таки листа таємничій Марині, але не відіслав, а три дні носив у кишені. А потім перечитав і порвав на клаптики. І знову нерухомо сидів за столом, який щодня вкривався новими шарами вхідних і вихідних. І знову півночі складав листа, який цього разу починався: "Кохана моя, прости!.." Але Юрій Петрович не був мастак писати листи, і цього листа спіткала така сама доля.
— Треба поїхати,— повторював Юрій Петрович, без сну перевертаючись на готельному ліжку.— Завтра ж, ранішнім поїздом.
Але приходив ранок, і де й дівалася рішучість, і Чувалов знову мучився і кляв себе найгіршими словами. Ні, не за Нонну Юріївну.
Два роки тому в глухе алтайське лісництво приїхала з Москви практикантка. На той час Юрій Петрович уже відвик од студентських теревенів, ще не звик до міні-спідниць і ходив за практиканткою, мов цуцик. Дівчисько вертіло сором'язливим лісничим з садистською насолодою, і часом Юрієві Петровичу здавалося, що не вона у нього, а він у неї проходить практику. Через тиждень вона оголосила, що в неї день народження, зажадала шампанського, і керівник господарства особисто злітав за двісті кілометрів на казенному мотоциклі. Коли шампанське було випите, практикантка покружляла по кімнаті й оголосила: