А Нонна Юріївна скинула все, що ще залишалося на ній, і пішла у воду. Вона йшла повільно, обмацуючи дно, гнучка й незграбна водночас. І з тим самим відчуттям спокою, з яким він споглядав річку, Єгор дивився тепер на молоду жінку, на довгі стегна й похилі худенькі плечі, на маленькі дівчачі груди і на важкі солідні окуляри, які вона так і не зважилася залишити на березі. І, дивлячись, як вона тихо хлюпається на мілководді, він розумів, що не підглядає, що в цьому немає нічого ганебного, а є те саме, що в цієї річки, в беріз, у туману: краса.
Нахлюпавшись, Нонна Юріївна пішла до берега, і, в міру того як виростала вона з води, тіло її наче наповнювалося лякливою сором'язливістю, а щоб прикрити все, що хотілося, рук у неї не вистачало, і вона вигиналася, чимдуж витягаючи тонку шию і насторожено оглядаючи кущі великими окулярами, на скельцях яких сльозинками сріблилися краплі. І Єгор зовсім зібрався був іти, але на березі вона спокійно зайнялася волоссям, старанно віджимаючи й витираючи його, і знову вигнулась, але вже не злякано, а вільно, розковано, і Єгор мало не охнув від незрозумілого захоплення, що раптом охопило його. І знову пошкодував, що не можна, неможливо, немислимо зберегти для людей і цю мить, донісши її до них у своїх зашкарублих долонях.
А потім він оговтався і, підхопивши чайник, шугнув у кущі й прибіг до вогнища раніше за Нонну Юріївну зовсім з іншого боку. Потім вони снідали, розбирали намет, укладали пожитки, а Єгор весь час бачив тиху річку й білу гнучку постать, віддзеркалену в ясній воді. І зітхав чомусь.
Над обід вийшли на берег Чорного озера. Воно й справді було чорне: глухе, зачаєне, з навислими над застиглою водою кошлатими ялинами.
— Ось і прибули,— сказав Юрій Петрович, з задоволенням скинувши рюкзак.— Розташовуйтесь, а ми з Колею про рибку подбаємо.
Він дістав складаний спінінг, коробочку з блешнями й пішов до води. Колька забігав збоку, пильно дивлячись на незрозумілу металеву вудочку.
— На черв'яка, дядьку Юро?
— На блешню. Щучку або окуня.
— Ну!—засумнівався Колька.— Баловство не, мабуть?
— Може, й баловство. Відійди-но, Миколо Єгоровичу. На п'ятому закиді волосінь різко шарпнулася, і двокілограмова щука свічкою шугонула вгору.
— Клюнула! — зарепетував Колька.— Татку.! Нонно Юріївно! Щуку тягнемо!
— Почекай, не галасуй, ще не витягли.
Берег був низький, болотяний, зарослий осокою, і Юрій Петрович легко виволік сіро-зелену щуку з широко роззявленою чорною пащею. Біле черево проїхалося по осоці, Юрій Петрович притиснув щуку носком чобота, вирвав з пащі блешню й відкинув рибу далі від берега.
— Ось і обід.
— А мені...— Колька навіть слиною подавився від хвилювання.— Спробувати, га?
— Вчися,— сказав Юрій Петрович.
Він показав хлопцеві, як закидати спінінг, і, підчепивши щуку сучком, пішов до вогнища. А Колька зостався на березі. Закиди поки що не виходили, блешня летіла куди їй заманеться, але Колька старався.
— Певно, грошей коштує,— занепокоєно сказав Єгор.— Зламає ще.
— Полагодимо,— всміхнувся Юрій Петрович, і Нонна Юріївна відразу всміхнулася до нього.
Колька стьобав Чорне озеро до вечора. Повернувся похмурий, але з відкриттям:
— За миском вогнище чиєсь. Бляшанок багато порожніх. І пляшок.
Усі пішли дивитися. Високий берег був витоптаний і частково випалений, і свіжі пні позначали його, як віспини.
— Туристи,— зітхнув Юрій Петрович.— Ось тобі й заповідний ліс. Ну й товариш Бур'янові
— Може, не знав він про це,— тихо сказав Єгор. Туристи примудрилися вивернути з землі і спалити межовий стовп: залишилась яма та чорна головешка.
— Добре гуляли!—сердився Юрій Петрович.— Стовп доведеться новий поставити, Єгоре Савелійовичу. Займіться цим, поки ми довкола озера обійдемо: подивимося, чи немає де ще таких самих веселощів.
— Зробимо,— сказав Єгор.— Гуляйте, не турбуйтеся.
Увечері допізна засиділися біля вогнища. Стомлений спінінгом, Колька солодко сопів у наметі. Нонну Юріївну з захватом жерли комарі, але вона терпіла, хоч ніякої цікавої розмови так і не виникло. Дивилися у вогонь, перекидаючись словами, але всім трьом було добре й спокійно.
— Чорне озеро,— зітхнула Нонна Юріївна.— Надто похмуро для такої краси.
— Тепер Чорне,— сказав Юрій Петрович.— Тепер Чорне, а за старих часів — я люблю в старі книжки заглядати,— за старих часів воно знаєте як називалося? Лебедине.
— Лебедине?
— Лебеді тут колись водились. Особливі якісь лебеді: їх до Москви поставляли для царського столу.
— Хіба ж їх їдять? — здивувався Єгор.— Гріх це.
— Колись їли.
— Смаки були інші,— сказала Нонна Юріївна.
— Лебедів було багато,— всміхнувся Юрій Петрович.— А тепер, будь ласка,— Чорне. Та й то його чудом урятували.
На пропозицію обійти озеро Колька відмахнувся: він з раннього ранку вже покидав спінінг, переконався, що до досконалості йому далеко, і твердо вирішив тренуватися. Юрій Петрович зустрів його відмову спокійно, а Нонна Юріївна перелякалась і з переляку заметушилася неймовірно;
— Ні, ні, Колю, що ти кажеш! Ти повинен неодмінно піти з нами, чуєш? Це і з пізнавальної точки зору і взагалі...
— Взагалі я хочу щуку спіймати,— сказав Колька.
— Потім спіймаєш, опісля. Ось повернемося і...
— Ага, повернемося! Мені тренуватися треба, Юрій Петрович он на п'ятдесят метрів кидає.
— Колю, я ж прошу тебе. Дуже прошу піти з нами. Юрій Петрович, стримуючи усмішку, стежив за зляканою
Ионною Юріївною. Потім зглянувся:
— Ми з собою спінінг візьмемо, Єгоровичу. Тут ти вже усіх щук розполохав.
Аргумент подіяв, і Колька побіг збиратись. А Юрій Петрович сказав:
— А ви, виявляється, боягузка, Нонно Юріївно.
Нонна Юріївна спалахнула — хоч прикурюй. І змовчала.
Зоставшись сам, Єгор неквапливо взявся до роботи. Поглибив яму саперною лопаткою запасливого Юрія Петровича. Нагледів осику для нового стовпа, покурив поряд, а потім узяв сокиру й затупцював навколо приреченої осики, прикидаючи, в який бік її зручніше звалити. У молодий осичняк — осинок шкода. У ялинник — та і його гріх ламати. На просіку—прибирати доведеться, мороки години на три. На четвертий хіба бік?
На тому четвертому боці нічого вартого уваги не було: стирчав залишок давно зламаної липи. Очевидно, з тростинки ще липа ця лиха зазнала, зігнулась уся, борючись за життя. Гілки майже від окоренка починались і росли дивно, розчепіркою, і теж звивалися в усіх напрямках. Єгор глянув на неї побіжно, потім — ще побіжно, щоб прицілитись, як осику класти. Потім на руки поплював, сокиру підняв, замахнувся, ще раз глянув і... І сокиру опустив. І, ще ні про що не думаючи, ще нічого не зрозумівши, пішов до тієї поламаної липи.