Над полудень вона остаточно знесилилась, але Юрій Петрович своєчасно розпорядився зробити привал. З полегшенням скинувши рюкзак, Нонна Юріївна відразу зголосилася готувати їжу, щоб хоч у такий спосіб виправдати свою участь у поході. Щоправда, про польові обіди Нонна Юріївна мала досить абстрактні уявлення, але взялася за роботу з таким ентузіазмом, що через півгодини каша вже лізла з відра, ще не встигнувши доваритися. Нонна Юріївна метушливо запихала її назад, пошепки примовляючи якісь жіночі заклинання, але каша вперто сунулась у вогнище.
— Як на весілля,— всміхнувся Юрій Петрович.— Ну й апетит у вас, Нонно Юріївно!
— Впораємося,— сказав Єгор.
Впоралися. До денця вишкребли весь посуд, тоді тільки й зупинилися. Нонна Юріївна побігла до струмка ложки з мисками мити. Єгор Кольку в помічники їй відрядив, і чоловіки лишилися самі біля пригаслого вогню.
— У сімейних будете чи бурлакуєте? — ввічливо поцікавився Єгор.
Юрій Петрович дивно глянув на нього і ще дивніше змовчав. Єгор відчув недобре й заметушився:
— Перепрошую, звісно, за цікавість. Але чоловік ви молодий, при посаді, то я, значить, і... теє.
— А я, Єгоре Савелійовичу, і сам не знаю, в якому званні перебуваю: у сімейних чи в холостяках.
— Як так виходить?
— Та ось вийшло.
Замовк Юрій Петрович. Сигарети дістав, Єгора почастував. Від однієї жаринки прикурили. Єгор, уже про цікавість свою сто разів пошкодувавши, про щось балакати намагався, реготнув навіть разів чотири, але Юрій Петрович був, як і раніше, похмурий та задумливий і відповідав невлад.
Нонна Юріївна посуд у струмку мила, теж хмурячись і про своє думаючи, а поряд Колька жебонів без угаву. Поки він про звірів та про птахів жебонів, Нонна Юріївна не слухала, але Колька раптом замовк, про їжаків не доказав. Подумав, зітхнув, спитав сердито:
— Ви що, з цим, з Юрієм Петровичем, поїдете, еге?
— Куди поїду? — В Нонни Юріївни наче всередині обірвалося щось, холодок до ніг підступив.— Чому, Колю?
— Ну, оженитеся, до міста поїдете,— дуже агресивно пояснив Колька.— Усі так роблять.
— Оженюсь? Оженюсь, еге? — Нонна Юріївна з усієї сили реготати почала, Кольку водою оббризкала й ложку втопила.— Ви чуєте, Юрію Петровичу? Чуєте?
Навмисно голосно гукала, щоб усі чули. І всі справді чули: і Єгор і лісничий. Тільки мовчали чомусь і радість з Нонною Юріївною поділяти не поспішали. І Нонна Юріївна сміхом власним, сяк-так зліпленим, одразу вдавилася, червоніти почала й ложку у воді намацувати.
— Дурниці це, Колю, дурниці. Замовкни зараз же і ніколи про це не говори.
А чому не говорити, коли всі так роблять? Ось і його попередня вчителька оженилася — і привіт рідному домові.
Зітхнув Колька. А Нонна Юріївна, зітхання це недовірливе вловивши, закричала раптом. Ні з того ні з сього, а начебто з сльозою:
6*
131
— Я ніколи не оженюсь! Ніколи, ніколи, чуєш? Так закричала, що Колька їй повірив. Без сумніву, не ожениться. Це вже напевно.
16
Хоч і взяв новий лісничий Єгора з собою, хоч і здійснив тим самим потаємну мрію його, а ось колишня Єгорова жвавість, колишній дзвінкий і радісний оптимізм його вже ніяк і ні в чому не виявлявся. Чи стомився Єгор від усіх злигоднів, чи не вірив більше ні в що хороше, чи занадто вже незвичною і якоюсь не дуже, чи що, чоловічою уявлялась йому нова його діяльність, а тільки радості особливої він не відчував.
Скільки бажання зробити добро людині на життя відпущено? Скільки разів він, побитий і осміяний, знову піднятися може, знову всміхнутися праці своїй, знову силами з нею помірятися? Скільки? Хто це знає! Може, на раз когось вистачить, може, на сто разів? Може, вже вичерпав Єгор увесь запас життєстійкості своєї, усі засіки до денця вишкріб, усе зерно в борошно перемолов і лишилася в ньому тепер сама полова? Де вони, запаси оті, хто виміряв їх, хто випробовував, і чи не час махнути на все рукою, поцупити в Юрія Петровича троячку та гайнути знову до Філі й Черепка?
Хто знає, може, й махнув би Єгор на це своє везіння. Махнув би, тому що боявся в нього повірити, боявся в себе повірити і в нового лісничого теж боявся повірити. Утік би він звідси, від нових спроб стати на ноги, зазирнути в себе, заслужити повагу людей і впевненість, що не зовсім він, Єгор Полушкін, пропаща душа. Утік би, та Колька поряд ступав. Радів, дурник, лісові й звірині і радісно вірив, що оце і є пречудове життя. І, дивлячись на радість цю, Єгор розумів, що не зможе її зрадити. І дужче за все, дужче за найлютішу смерть боявся, що хтось взагалі може зрадити таку радість. Очі ці зрадити, що дивляться в тебе не-скаламучено й довірливо. І від нескаламучення й довірливості навіть кліпають через раз.
— Тату, я правильно про синичку написав?
— Годинник, синку, не загуби.
— Та знаю я!
Навіщо пташок-мурашок перераховувати, кому вони потрібні? Для сміху хіба, та Колька ж у корисність вірить. Очі ж у нього вогнем горять, душа насторожилась, вірить він у всі ваші штучки, і коли ви нас знову, як тих мурах, то зачекайте краще трошки. З мене — це будь ласка, це скільки завгодно, а з хлоп'яти...
— Кольці зошита дали для діла чи так, для втіхи?
— Чому для втіхи?
— Посмієтеся, мабуть, біля вогнища?
Юрій Петрович відповів не відразу. Подумав, на Єгора подивився. І враз перестав усміхатись.
— Мені не пташки потрібні, Єгоре Савелійовичу, не перепис звірини. Мені сам Колька потрібен, розумієте? Щоб у ліс він входив не як гість, а як господар, знав би, де що лежить, де хто живе та як називається. А біля вогнища... Що ж, біля вогнища, Єгоре Савелійовичу, разом посидимо, разом і посміємося. Тільки не з роботи: робота, яка б не була вона, є праця людська. А з праці не сміються.
Не можна сказати, щоб ці слова відразу Єгора на інші думки перевели: думки — не паровоз. Але щодо Кольки якось заспокоїли, і Єгор трошки підбадьорився. З сина ніхто наче сміятися поки що не збирається, а про себе самого він мало турбувався.
Але сміятися ввечері їм не довелося, бо зникла Нонна Юріївна. Зникла, як стояла, якраз після вечері, залишивши після себе брудний посуд, і замість солодкого перекуру вийшла пітна біганина.
А вийшла біганина ця тому, що Нонні Юріївні треба було побути на самоті. Вибравши мить, коли причепа-Колька кудись відвернувся, Нонна Юріївна шмигнула в кущі і щодуху кинулася далі від вогнища, від малознайомих чоловіків і — головне! — від Кольки. Бігла, поки чути було голоси, а оскільки Колька якраз у цей момент вирішив заспівати, то бігти їй довелося довго. І думала вона на бігу не про те, як повертатиметься, а про те, щоб ніхто її не помітив.