У.Е.: Не випадково саме індуси були першими лінгвістами та граматиками.
Ж.-Ф. де Т.: Ви могли би розповісти, як увійшли в "релігію книжки"? Яким був ваш перший контакт із книжками?
Ж.-К.К.: Я народився в селі, в будинку без книжок. Мій батько читав і перечитував, здається, тільки одну книжку протягом усього свого життя — це була "Валентина" Жорж Санд. Коли в нього запитували, чому він весь час її перечитує, то він відповідав: "Мені подобається, навіщо мені читати інші?"
Перші книжки в нашому домі — якщо не брати до уваги старі требники — то були мої перші дитячі книжки. Перша книжка, яку я побачив у дитинстві — це було Святе Письмо, що точно лежало на олтарі під час меси і сторінки якого поважно гортав священик. Моєю першою книжкою був предмет благоговіння. В ті часи священик повертався спиною до парафіян і палко читав Євангеліє, співаючи на початку "In illo tempore, dixit Jesus discipulis suis…"
Правда походила зі співання книжки. Щось глибоко в мені закарбоване змусило дивитися на книжку як на привілей, навіть як на щось сакральне, таке, що стояло на олтарі мого дитинства. Книжка, бо це книжка, містить правду, що недоступна людям.
На диво, згодом, набагато пізніше, я віднайшов це почуття у фільмі про Лорела і Гарді, які належать до моїх улюблених персонажів. За сюжетом Лорел щось каже, вже не пам'ятаю що. І на це Гарді дивується та перепитує, чи той певен у сказаному. Лорел відповідає: "Я знаю, я прочитав це в книжці". Такий аргумент і сьогодні видається мені достатнім.
Я дуже рано став бібліофілом, якщо я ним взагалі є. Якось знайшов список своїх книжок, який склав у віці десяти років. Там було двадцять чотири назви! Жуль Верн, Джеймс Олівер Кервуд, Фенімор Купер, Джек Лондон, Майн Рід та інші. Цей список я тримав біля себе як своєрідний каталог. Тож мене щось вабило. Цей потяг походив і з нестачі книжок, і з надзвичайної аури великого римського міссалу, що панувала в наших селах. Звісно, не йшлося про цілий антифонарій, але та книжка була чималого розміру, дитині її нести було би важко.
У.Е.: Я відкрив книжку інакше. Мій дід із татового боку помер, коли мені було п'ять чи шість років. Він був типографом. Як і всі типографи, залучений у всі соціальні битви свого часу. Як соціаліст-гуманіст він не вдовольнився просто організацією страйку разом із друзями. Він запрошував штрейкбрехерів обідати до себе додому в день страйку, аби їх не побили!
Ми час до часу їздили до нього в гості за місто. На пенсії він працював палітурником. В нього вдома на етажерках стояла купа неоправлених книжок в очікуванні на свою палітурку. Більшість із них були ілюстровані; знаєте, такі видання популярних романів XIX століття з гравюрами Жоано та Ленуара… Моя любов до фельєтонів великою мірою точно народилася в ті часи, коли я навідувався до майстерні діда. Коли він помер, у нього вдома ще залишалися книжки, які він не встиг оправити, але по них ніхто не приходив. Все це склали у величезну коробку, що її успадкував мій батько, старший з тринадцяти синів.
Ця величезна коробка лежала в підвалі нашого будинку, тобто була досяжною для тамування цікавості, яку пробудив у мені дід. Оскільки саме я повинен був спускатись у підвал по вугілля для обігріву будинку або по пляшку вина, то я опинявся посеред усіх цих книжок без палітурок, просто неймовірних на думку дитини восьми років. Там було все для пробудження розуму. Не тільки Дарвін, але й еротичні книжки та всі випуски — з 1912 до 1921 року — журналу "Giornale illustrato dei viaggi", італійського аналога французького "Журналу про подорожі й пригоди на землі та на морі". Тож моя уява живилася історіями про сміливих французів, які поборювали безчесних прусаків, і все це було пронизане огидним націоналізмом, якого я в ті часи ще не вловлював. А також приправлене жорстокістю, яку годі було й уявити — всі ці відрубані голови, збезчещені цнотливиці, діти з розпоротими животами на тлі екзотичних країв.
Весь цей спадок від діда, на жаль, не зберігся. Я так багато їх читав і позичав друзям, що ті книжки не вижили. Італійський видавець Сонзоньйо спеціалізувався на ілюстрованих пригодницьких історіях. Оскільки в 1970-х роках книговидавнича група, де я видавався, купила його видавництво, я зрадів, що зможу віднайти твори мого дитинства, на кшталт "Спустошувачів морів" Жаколіо, які були перекладені італійською під назвою "II Capitano Satana". Але фонди видавця були зруйновані внаслідок бомбардувань під час війни. Аби відновити мою дитячу бібліотеку, я роками нишпорю крамницями букіністів і блошиними ринками, та справу ще не завершено…
Ж.-К.К.: Треба підкреслити, як ви це і робите, як сильно та дитяча література вплинула на наші долі. Спеціалісти з дослідження поезій Рембо нагадують, що "П'яний корабель" багато чим завдячує "Косталю-індіанцю" Габріеля Феррі. Але я можу констатувати, що ви, Умберто, почали з читання пригодницьких романів і фельетонів, а я ж почав зі священних книг. Принаймні з однієї. Можливо, це якось пояснює відмінності наших доль, хто знає? Те, що направду мене здивувало під час перших подорожей до Індії, це відчутність книжки в індуїстському культі. Немає писаного тексту. Вірянам нічого не дають, аби вони звідти читали чи співали, бо більшість із них неписьменні.
Звісно ж, саме тому ми на Заході наполегливо говоримо про "релігії Книги". Старий Заповіт, Новий Заповіт і Коран мають вагу. Вони писані не для неписьменних, не для неуків, не для низів. Вони вважаються не те що б написаними самим богом, але майже під його надиктовування, слідуючи даному ним пориву. Коран написано під надиктовування янгола, і Пророк, якого просять "читати" (це найперший припис), мусить визнати, що не вміє, його не навчили. Тож йому роблять дар — можливість читати світ і говорити про це. Релігія та контакт із богом ведуть до знання. Читати — це головне.
Євангелія створено на основі свідчення апостолів, які запам'ятали слова Сина Господнього. Старий Заповіт — залежно від книг. Немає іншої релігії, де б книжка відігравала подібну роль зв'язкового між світом божественним і світом людським. Деякі тексти в індуїзмі теж священні — наприклад, Бгаґавадґіта. Але, ще раз повторюю, ці тексти не є власне об'єктами культу.