Ж.-К.К.: Коли я був студентом історичного факультету, а було це п'ятдесят чи п'ятдесят п'ять років тому, нам надавали хронологію, необхідну для опрацювання певної теми, і це полегшувало запам'ятовування. Нам не потрібно було дізнаватись дати та було й нецікаво це робити поза запропонованою вправою. Якби ми намагалися зробити щось подібне в інтернеті, треба було би перевірити вірогідність інформації. Цей інструмент мав би принести нам певний комфорт, відкривши доступ до всього і казна-чого, правдивого і не дуже правдивого, але насправді кинув нас у стан крайньої тривоги. Я уявляю, що сайти, присвячені Умберто Еко, наповнені неправдивою інформацією чи, щонайменше, неточностями. Чи завтра нам не знадобиться секретар-верифікатор? Чи ми не вигадаємо нову професію?
У.Е.: Але завдання персонального верифікатора буде не таким уже й простим. Ви і я, ми можемо собі дозволити бути верифікаторами того, що нас стосується. Але хто буде верифікатором того, що стосується Клемансо чи Буланже? Хто їм платитиме? Точно не французька держава, бо їй доведеться і так оплачувати верифікаторів для всіх офіційних осіб з історії Франції!
Ж.-К.К.: Я все ж таки вважаю, що тією чи іншою мірою ми матимемо все більшу потребу у таких верифікаторах. Ця професія стане звичайною.
У.Е.: А хто верифікуватиме верифікатора? Колись такі люди були членами великих культурних інституцій, Академій та Університетів. Коли пан Хтось, член Університету Чогось, видавав працю, присвячену Клемансо чи Платону, треба було брати до уваги, що всі посилання там точні, тому що він просидів ціле життя в бібліотеках, перевіряючи всі джерела. Але сьогодні є великий ризик, що пан Хтось також зібрав інформацію в інтернеті, тому до всього написаного треба ставитись із пересторогою. Хоча, будьмо чесними, таке могло статись і до появи інтернету. Так само індивідуальна та колективна пам'ять не є фотографічними відбитками того, що насправді відбулося. Це реконструкція.
Ж.-К.К.: Ви, як і я, знаєте, наскільки вимоги націоналізму вплинули на бачення певних подій. Історики, попри власну волю, і сьогодні часто підкоряються видимій чи невидимій ідеології своєї країни. Китайські історики оповідають нісенітниці про Тибет і Монголію, і це вивчають у китайських школах. Ататюрк свого часу повністю переписав історію Туреччини. Він написав її так, що турки жили в Туреччині в Римську добу, за століття до їхньої появи. І так відбувається всюди… Якщо ми захочемо перевірити, то де перевіримо? Турки, як нам здається, що ми знаємо, прийшли з центральної Азії, і перші мешканці Туреччини не лишили по собі писемності. Що робити?
У.Е.: Така ж проблема з географією. Ми не так уже й давно визнали реальні розміри Африки, що їх применшували імперіалістичні ідеологи.
Ж.-К.К.: Я нещодавно був у Болгарії, в Софії. Я жив у невідомому мені раніше готелі "Arena Serdica". Увійшовши туди, я зрозумів, що готель збудували на місці руїн, які можна роздивитися крізь скляну прозору підлогу. Я розпитав персонал готелю. Вони мені пояснили, що на цьому місці раніше був римський колізей. Дивовижно. Я не знав, що римляни збудували колізей у Софії, і цей колізей, як кажуть, був лише на десять метрів у діаметрі меншим, ніж у самому Римі. Тобто величезний. На зовнішніх стінах археологи знайшли скульптури, що були своєрідними афішами видовищ, які там відбувалися. Вони зображали танцівниць, звісно, гладіаторів і щось таке, чого я раніше ніколи не бачив — битву між левом і крокодилом. У Софії!
Раптом моя пам'ять про Болгарію — а пам'ять вже колись вразило відкриття скарбів фракійців за декілька років до того, і це відкриття відкидало територію дуже далеко в минуле, далі, ніж Грецію — знову була спантеличена. Навіщо такий великий колізей у Софії? Тому що тут були, як мені пояснили, термальні джерела, які дуже цінували римляни. І я згадав, що Софія розташована неподалік від місця вигнання бідолашного Овідія. Так Болгарія, яку я вважав поза сумнівом близькою до слов'ян, виявилася римською колонією!
Минуле постійно нас дивує, можливо, дивує більше, ніж теперішнє. Процитую, щоб уже закінчити з цією болгарською історією, слова баварського коміка Карла Валентіна: "Раніше і майбутнє було кращим". Йому ж ми маємо завдячувати іншою дуже дотепною заувагою: "Все вже сказане, але не всіма".
Ми в будь-якому разі прийшли до того моменту нашої історії, коли можемо делегувати розумним машинам — розумним на наш погляд — клопіт пригадувати добре і погане, замість нас. Мішель Серра повернувся до цієї теми в інтерв'ю, яке дав виданню "Monde de l'Education", де сказав, що, раз ми більше не маємо потреби докладати зусилля запам'ятовування, то "нам залишається тільки розум".
У.Е.: Звичайно, немає сенсу вчити табличку множення в час, коли машини рахують швидше, ніж будь-хто. Але залишається проблема наших "гімнастичних" здібностей. Зрозуміло, що автівкою я можу пересуватися швидше, ніж пішки. Проте необхідно ходити щодня або бігати, щоби не перетворитися на овоч. Ви точно знаєте цю чудову науково-фантастичну історію про те, як у Пентагоні майбутнього століття, в суспільстві, де комп'ютери думають замість нас, знайшли когось, хто досі пам'ятає табличку множення. Військові вирішують, що ідеться про генія, особливо цінного в часи війни, коли світ постраждає від глобального браку електроструму.
Є інше зауваження. В деяких випадках сам факт, що ви деякі речі знаєте напам'ять, забезпечує вам кращі інтелектуальні можливості. Я згоден, що культура — це не означає пам'ятати точну дату смерті Наполеона. Але, без сумніву, все, що ви можете знати, навіть якщо це дата смерті Наполеона, 5 травня 1821 року, надає вам певної інтелектуальної автономності.
Це питання не нове. Винайдення друку вже було можливістю відкласти ту культуру, якою не хочемо опікуватися, в резерв, "у холодильник", в книжки, де можна було просто знайти інформацію, що була потрібна. Тож частину пам'яті було делеговано книжкам, машинам, але залишається обов'язок взяти найкраще з цих інструментів. І утримувати власну пам'ять.
Ж.-К.К.: Але ніхто не заперечить той факт, що для можливості використання складних інструментів, які, як ми вже побачили, мають схильність з посиленою швидкістю ставати застарілими, ми повинні без упину переучуватися новим способам використання, новим мовам, запам'ятовувати їх. Ми дуже багато використовуємо пам'ять. Можливо, більше, ніж будь-коли.