І він обхухав зі всіх боків блискучі золоті монети і сховав їх до шкіряної мошонки, що висіла у нього на груді на мотузочку через шию. Затим стогнучи встав і при помочі здоровенного Елькуни штильгукаючи почав ступати. Але чим дальше, тим ліпше ступав. І так, підпираючи один одного, серед живої розмови, переплітаної інколи стогнанням, брати поплелися вільним кроком до села.
IV
Але один тяжкий досвід ждав його, і то з такого боку, з якого він всього менше міг його надіятись. У Міхонського була жінка, молода, круглолиця, середнього росту, зграбної фігури женщина з легкими рум’янцями на щоках, з червоними, як калина, губами і пишними, розкішними чорними, мов смола, косами. Хто його знає, яка лиха доля спарувала нервного слабовитого і підтоптаного нещастями учителя з сею женщиною, горячокровною, молодою і бажаючою за яку-небудь ціну ужити життя і його розкошів, з сею грудою живого тіла, в котрім духові сили дрімали нетикані, а душі було якраз хіба тілько, щоб надати палкого блиску її чорним прекрасним очам.
Пані Міхонська зразу немов і не запримічала Бориса. Але коли він дійшов до сьомого класу, зразу й запримітила його. В сьомім класі йому минуло дев’ятнадцять літ, і був він хлопець такий, що ніхто й не пізнав би в нім колишнього занедбаного та неохайного школярика, що босяком ходив по поруччю понад потоком. Високий та огрядний, повновидий і гарно прибраний, певний в рухах, спокійний в мові, він був справді кавалером, якому в Перемишлі й з дорослих паничів мало котрий міг стати під пару. А надто в його очах ясніла та грала розбуджена думка, світився розум, його мова була скромна, але далека від тої книжкової премудрості, сполученої з наївним незнанням життя, яка звичайно стрічається у гімназистів. Борис все і всюди говорив простодушно й щиро, немов закони тупоумного містечкового приличія зовсім не писані для нього. І з усього видно було, що ті закони не чужі йому, що він знає їх, що вміє бути делікатним і здержаним, де того треба, але погорджує тими незлічимими пустими церемоніями, котрими провінціальне "товариство" обпутує всі свої кроки, мов павутиною, і старається по змозі зробити собі товариське життя нудним та докучливим. Серед того заскорузлого в формалізмі а убогого духом товариства Борис повертався свобідно, не як вищий, але як чоловік з іншого світу, як якийсь гість з чужих сторін.
— Будь-що-будь, а все видно хлопа, — шептала про нього пані суддиха пані касієровій.
— О, певно! Хлопа цивілізуй і вчи, а все-таки кров хлопська своє слово скаже. Нема традиції! Нема живого зв’язку з минувшим, та й годі!
Але хто знає, чи не та іменно "недостача традиції", як казала пані касієрова, чи не та свіжість в цілій появі Бориса, та повнота сили і певності себе, що проявлялася в кождім його руху, — чи не те іменно найбільше звернуло на нього очі пані Міхонської. Довго вона не зважувалась займати його, але вкінці при першій нагоді таки не встояла. Раз якось Борис, прийшовши до Міхонського, не застав його дома. Вже хотів вернутися, коли в дверях кабінету появилась пані.
— Що то, втікаєте? — сказала вона, всміхаючись і блиснувши своїми перловими білими зубами.
— Жаль, що не застав пана професора, — сказав Борис.
— Ну що ж, ходіть до кабінету і заждіть на него, — він швидко повинен прийти.
Борисові справді треба було на щось Міхонського. Не підозріваючи нічого, він увійшов, поклав шапку і почав ждати.
— От, бачите, так і ліпше буде, — заговорила пані, — будемо обоє ждати. І я жду на него, а вдвійці не так вкучно буде. А я, пане Борисе, повинна подякувати вам.
— За що, пані?
— За те, що так пильно відвідуєте моєго мужа. Ви не знаєте, який він меланхолік робиться, коли не має з ким говорити о своїх учених річах. А відколи ви до него ходите, аж якось віджив. Знаєте, я часто таки завидую вам.
— Задля чого, пані?
— А задля того, що тілько в вашім товаристві муж мій чується свобідним і щасливим. Ви вповні відняли його у мене, завоювали його.
— Пані, — скрикнув з тривогою Борис, — невже ж се мало би бути правдою? Але в такім разі ви повинні гніватись на мене. О, простіть, я не знав сего. Віднині не прийду більше, не хочу робити вам кривди!
Пані Міхонська засміялась, і лице її облилось чаруючим рум’янцем.
— Ха, ха, ха! Та й гарячі ж ви, пане Борисе! Та й прудкі ж ви! А я й не думала ніколи гніватися на вас. Противно, я вдячна вам! Мені кривда? І не думайте о тім. Хіба ж ви гадаєте, що я коли могла так, як ви, заняти його, запанувати над його серцем? Ні, пане Борисе, — ви відібрали мені те, чого я ніколи не посідала.
Борисові зробилося якось дуже прикро при сих несподіваних словах.
— Даруйте, ласкава пані, — сказав він, встаючи,— але я не маю права вглядати в те, що відноситься до особистих ваших відносин до пана професора. Позвольте мені віддалитися!
— Ні, не позволяю! — весело крикнула пані і вхопила його за руку. — Сідайте от тут коло мене! — І потягла Бориса силоміць до себе, посадила поруч з собою на м’якій софці. За дотиком її пухких рук до його руки у хлопця сильно забилось серце, зашуміло в голові, він не знав, не тямив, що з ним діється.
— Ах ви, дикий, дикий, — шептала йому між тим до уха пані Міхонська. — Ну, скажіть, будьте ласкаві, — зараз і втікати зібрався! "Не маю права слухати!" От який правник!
І при тих словах пані обвила своєю сніжно-білою рукою його шию і притягла його голову близько своєї, заглянула своїми палкими блискучими очима в його очі. Несамовитий жар тих очей хвилею поллявся немов аж в саме серце, в саму душу Бориса, покотився по жилах, потряс нерви гарячковою дрожжю. Його віддих ставався швидкий і тяжкий, немов яка змора давила його.
— Пані, змилуйтесь, пустіть мене! — прошептав він в одчаю, не маючи сили вирватись з її обнять.
— Коли-бо не пущу! Коли-бо не хочу, — шептала пані, сміючись. — Не пущу, — повторила страсним тоном. — Бо ти мій, мій, мій! Бо я тебе люблю! Чуєш Борисе, люблю!
— Пані, але ж ваш муж! Боже мій, що зо мною діється! — стогнав Борис.
— Ха, ха, ха! От дурний! От чого налякався! Схаменись, дурний хлопче! Не бійся! Адже я не з’їсти тебе хочу, хоч з’їла б, якби могла! Так люблю! А він боїться! Ну, диви, що тут страшного? Га? Га? Га?