І вона заплакала так само нагло і безпричинно, як уперед сміялася.
Вечоріло. Старий Ремба вийшов на ганок з люлькою в зубах і сів. Пані обернулась до Бориса, свобідно, весело, мов дитина.
— Ну, що ж тепер будемо робити? Знаєте що, ходімо рибу удити. Я ту в потоці, зараз близенько, знаю вирок,— здерок там що не міра, а хробака хапають на млі ока. У мене все готове, тілько хлопцю кажу хробаки копати. Ану, хто більше наловить. Наперед вам кажу, що мусите добре пильнувати поплавця, бо я в тім ділі майстер.
І побігла, плещучи в долоні, мов десятилітня дівчина, котру дорослі беруть з собою на забаву. Швидко все було готове. З довгими тичками на плечах і з збаночками в руках вирушили обоє садком, та через перелаз, та стежкою до потоку, йшли ще тою ж стежкою кусник понад потік, поки не дійшли до закрутини. Велика гладка каменюка спиняла прямий хід потоку. Вода билась о скалу, вигиналась в півокруг, щоб минути її, і затим журчала по камінні ще кількадесять кроків, щоб зіллятись зо Стриєм. На закруті, під скалою було обширне і широке плесо, завглибшки, може, по шию. Проте на дні видно було кожний камінчик. В тім плесі справді роїлася незлічима сила здерок. Місце було якраз гарне для того, щоб вудкою ловити рибу; коли повінь і каламутна вода, то тут ловилися й не здерки, а здорові пструги, котрих багато водилось під скалою і котрих бойки не осмілювались виловлювати задля близості панського двора. Пані дбала особливо о те, щоб їх не виловлювати в часі терла; в інших місцях в ту пору найбільше гине тої гарної та смачної риби.
— Сідайте ось ту, вище мене, так! — командувала, пані. — Буде нам обом вигідно, і не будемо собі заважати. А води в збаночок наберіть, щоб опісля часу не тратити.
— Що ж то має бути, — запитав усміхаючись Борис,— перегони які, чи що?
— А так, перегони, ха, ха, ха, перегони! Хто більше зловить, той...
— Що той? — спитав Борис.
— Ні, хто менше зловить, той мусить другому одну просьбу сповнити, і той другий, не сміє відказати.
— Яку просьбу?
— Се вже опісля покажеться. Пристаєте на такий заклад?
— Ну, а як я виграю, то чого можу в пані просити?
— Просіть, чого хочете! — з якимось особливим притиском сказала пані, аж Борисові якось ніяково стало після тих слів. Розмова перервалася. Обоє хвильку гляділи на поплавці.
— Одна! — скрикнула пані, викидаючи на берег здерку, що тріпалась на гачку. Стоячий у неї за плечима хлопець зняв рибку з гачка і кинув до збаночка. Вудка знов пірнула в воду.
— Друга! — скрикнула пані. — Гей, пане Борисе, а ви ще жадної не маєте?
— Торгають, але жадна не ловиться.
— Третя.
— От і у мене одна! — скрикнув Борис, сіпнувши вудкою. — Та хай їй цур, упала з гачка!
— Ха, ха, ха! — засміялась пані. — Четверта! А ось і п’ята! А ось і шоста. Фе, встидайтесь! Невже у вас ані одної ще нема?
— Ну, прецінь дав бог одну, — сказав Борис, викидаючи здерку.
— А у мене вже десять, — сказала по хвилі пані Міхонська.
— У мене три, — відповів Борис.
— У мене п’ятнадцять, — знов по хвилі роздався голос пані.
— У мене п’ять.
Ще з півгодини ловили, поки не смерклось. У Бориса показалось здерок десять, у пані Міхонської щось з п’ятдесят чи й ще більше.
— А що, хто виграв? — втішилася вона.
— Так і слід вам виграти, — сказав Борис.
— Ні, ні, не мені слід було виграти, а вам, — скрикнула вона, обливаючись живим рум’янцем. — На, хлопче,— сказала, живо відвертаючись, — занесеш ті риби до кухні, нехай їх Параска почистить, буде вечеря. І вудки забери!
Хлопець забрав усе і пішов додому. Пані і Борис також лагодились іти, бо вже роса падала.
— Але ж то я запорошилася! — скрикнула пані, озираючи свою сукню. — Пане Борисе, будьте такі добрі, обтрепліть мене від пороху.
Не міг Борис не послухати тої просьби. Зразу хотів хусточкою обтріпати сукню, але до неї від сидження поприставало багато кусників сухої глини і піску, треба було обтріпувати їх рукою. Він мусив при тій роботі кілька разів доторкатися повного, еластичного стану, то знов пухкого, мов виточеного рамена молодої жінки і за кожним дотиком до того теплого, еластичного тіла почував якусь дрож, немов таємний ток магнетичний пролітав по його нервах.
— Ну, але що ж буде з нашим закладом? — спитав він по хвилі, коли обоє поруч ішли стежкою додому.
— Що ж, я виграла,— сказала пані.
— О, я боюсь, що запросите у мене чого-небудь такого, чого я не буду міг вам дати.
— О, не бійтесь, я не така ненаситна! Мою просьбу легко вам буде сповнити.
— Що ж, коли так, то прошу, скажіть її, пані.
— А сповните?
— Сли тілько буду міг.
— Е, як так, то я й казати не буду. Ніякого сли ту нема. Скажіть прямо: сповню або не сповню. Тілько тоді скажу вам свою просьбу.
— Боюсь я, пані, так казати. Ану ж не зможу сповнити, то що тоді?
— Овва! І тоді світу кінця не буде, ані гора на вас не завалиться, а тілько я пізнаю, що ви за чоловік, що за мужчина.
Тим часом стемнювалося чимраз більше, стежка ставала чимраз вужчою. Щоб не зароситися, Борис пустив паню Міхонську передом, а сам ішов позад неї. Дійшли до перелазу. Пані хотіла швидко через нього перескочити, та зачепилася сукнею за сучок.
— Ой, ой, ой, — скричала вона, — пане Борисе, рятуйте, відчепіть мою сукню.
Борис прискочив, щоб рятувати сукню. Пані обома ногами стояла за перелазом, а сукня її зачеплена була з другого боку і піднялась вгору. Борис не міг не запримітити її повних круглих литок в білих панчохах, тим більш, що сукня так якось туго зав’язла на сучку, що треба було кілька хвиль часу, щоб її відіп’яти.
— Ну, що ж, догадуєтесь, о що я вас хочу просити? — сказала вона, коли йшли садком.
— Ні, пані.
— Ей, та й недогадливий же ви! — сказала вона, нетерпливо махнувши рукою.
— Що ж я тому винен, пані? Я привик сам ясно говорити, то й від других того ж домагаюсь.
— Ну, так нехай вам буде, — почала вона і зап’ялась, немов не могла зважитись або не могла найти відповідного слова. Аж коли вийшли на ганок і стали на хвильку, щоб віддихнути ще раз свіжим, нічним повітрям, пані Міхонська нараз приступила до Бориса, обняла його за шию, міцно поцілувала в уста і прошептала:
— Дурнику! Того від тебе прошу, чого б властиво мужчина від женщини просити повинен. Розумієш?