— Ні, Густочко, — сказав Борис, — се не гріх, а просто психологічне явище, звичайне в певній добі розвою нашого організму. У кождого чоловіка приходить така доба неозначених бажань, золотих і надзвичайно ярких мрій, раптових вибухів чуття. Але життя згладжує звільна ті вискоки, регулює той ручій і з розжареного, прискаючого металу виковує або пожиточний для людськості знаряд, або невдалий пшик.
— Але не забувай о тім, що є й такі метали, з котрих ніякого пшика не викуєш. Кинь його на воду, а він тобі полум’ям займеться і під руками згорить. Знаєш, любий мій, мені все здавалося, що ті люди найщасливіші, що вмирають замолоду, в цвіті віку і сили. Як гаряче бажала я не раз умерти молодою! Особливо літом, під час бурі, ціла суть моя починає якось розкішно тремтіти, проймається якимсь тривожним і заразом радісним прочуттям. Мені снилося не раз, що отак серед живої розмови, серед... серед любощів і поцілуїв простягається з неба золота нитка прямо в мою грудь, — без грохоту, без болю, без дрогнення я паду нежива.
— Все то само, Густочко, все то само! Бажання любові, бажання порівно душі і тіла — воно, немов той Протей, перекидається у всякі явища, в тисячні форми, не раз найсуперечніші з собою. Але тепер, люба моя, тепер, коли ти любиш, тепер воно повинно бути інакше. Адже ж ти любиш, правда?
— Правда.
— Мене любиш?
— Тебе.
— І будеш любити? Будеш мені вірною? Зможеш ураз зо мною...
Густя своєю ручкою закрила йому уста.
— Незносний! Ненаситець! Мало тобі сеї хвилі? Чуєшся щасливим, чи ні?
— Густочко! Як можеш про се питати?
— А коли чуєшся щасливим, то пощо покидати те, що у тебе перед очима, а забігати в будущину? Хіба ти знаєш, хіба я знаю, що криється за темною заслоною? Зверху вона помальована рожами та пишними квітами, але хто його знає, що поза нею криється?
— Що ж, Густочко, — сказав Борис, — гріх би мені був любити і не подумати наперед о тім, як забезпечити собі тоту любов, забезпечити своє і твоє щастя.
— Хіба ж ти в силі забезпечити його, бідний мій? Ні, покинь такі думи! Люби, доки любиться, а там побачимо, що буде.
І вона перший раз обвила його шию руками, притисла своє личко до його і почала палко цілувати його. Кров приплила Борисові до голови, затуманила його пам’ять. З цілою силою горячої любові він обняв сю чародійку-дівчину і серед поцілуїв та пестощів щезли всі сумніви, всі питання, всі обави, мов мряка на сонці.
— Роби зо мною що хочеш! — шептав він, ледве дух переводячи. — Я твій, навіки твій! Веди мене хоч по рожах, хоч по тернах, — усюди піду за тобою! Все віддам тобі, тіло і душу. Що буде, те й буде!
А вона, лагідно всміхаючись, слухала тих палких слів, хоч потроху вони й жахом її проймали.
— Ну, годі вже, годі, — сказала Густя. — Опам’ятайся, милий, пора нам іти. Там десь на нас чекають зо сніданням. На мене мамця сваритимуть, що задовго барилась, хоч лікарі мені казали щоранку в шпильковий ліс виходити. Розумієш? Ну, ходімо ж, але різними дорогами, ти обходь лісок отуди і приходь пізніше мене!
І з тими словами вона схопилась, ще раз гаряче поцілувала його в уста і побігла вниз лукою, а відтак, не Оглядаючись, щезла в лісовій гущавині на закруті стежки. Тільки срібний її голосок дзвенів, виводячи якусь веселу пісеньку, в котрій так і тремтіло та хвилювало розбурхане молоде чуття.
А Борис остався сам. Осліплений, оглушений усім пережитим, оп’янілий несподіваним і не зазнаним досі щастям, він не думав нічого, а тільки чув, як те щастя розпирало його грудь, задавлювало його серце. Тепер він справді не міг і не хотів думати про будуще. Що йому будуше? Що йому все на світі? За часину такого щастя можна все віддати, про все забути. Вона його любить, — от і все. Увесь кругозір його душі в тій хвилі аж почерез край заповнився тим чуттям, не лишаючи для нічого більше місця. Мовчки, тихою ступою пішов він другою стежкою вниз.
Звільна потекли тепер для Бориса і Густі нові, несказанно щасливі дні першої, чистої і непорочної, а проте гарячої і всеобіймаючої любові. Щодень вони уміли урвати часиночку, щоб незамітно, неспостережено бачитись денебудь на самоті, поговорити, націлуватись і наобніматись. Борис виливав перед Густею всю свою душу, свої надії і плани, своє прошле і будуще. Густя ж була якось дивно здержана. Про свою рідню говорила тільки загальними словами, а о собі не вміла нічого й сказати, крім своїх мрій та поглядів. Фактів з її прошлого, ані планів її будущого Борис не міг якось дізнатися. Правда, не в такім він був настрої, щоб уперто домагатись їх у неї. Густо-часто замість відповіді на питання в тім напрямі, він одержував палкі поцілуї або веселі жарти — і вдоволився ними.
Отак минув тиждень. Для Бориса сей тиждень був одним-одноцілим золотим сном. Тепер він не тільки нічого, крім Густі, не бачив і не чув, але нічого не бажав навіть, не боявся, не надіявся. Безвладно плив по пурпуровій хвилі, що серед солодких, упоюючих пестощів несла його невідомо куди. "Неси мене, хвиле! — говорило його серце,— неси, куди хочеш, чи до тихої щасливої пристані, чи на круту бистрину, на острі підводні скали! Я зазнав щастя, покуштував того меду, після котрого можна спокійно умерти, але жити спокійно в дотеперішній тісноті не можна".
У панства Трацьких частенько бували гості, ближчі і дальші дідичі, пани на однім селі або й на однім фільварку, лісничі камеральні або управителі великих дібр, з котрих кождий міг би був закупити і двох таких дрібних дідичів, але волів служити і обкрадати великі добра, ніж тратити на малих. Тоді в салонику Трацьких бувало весело і гутірно, дзвенів фортеп’ян, велись широкі розмови, пили каву і гербату, грали в карти. Борис звичайно не ходив
в таку пору до двора ані на обід, ані на вечерю, сидів в своїй офіцині і або слухав Тоньового балакання, або сам ходив по своїм тіснім покоїку з руками в кишенях і думав — не думав, а марив, снував якісь безконечні чарівні картини.
На хвильку, украдком впадала туди Густя, вони обмінювались кількома словами, палкими поглядами — і досить. Часом тільки його прошено до салону, коли в гостях було більше молодіжі і треба було когось чи для якої-небудь товариської забави, чи для танцю. Звичайна гірська шляхта не горда, тільки ограничена. Зато з приватними урядниками попадались і тямущі люди, німці, французи та бельгійці, і з ними не раз Борис заговорювався до пізньої ночі. В карти він не грав, то ж, скінчивши розмову, йшов до своєї офіцини і довго ще ходив по комнатці, вколисуючи свою уяву золотими снами.