— А, правда! — скрикнув Вовкун. — Та, боже мій, як же се давно! І які ми тоді дурні були!
— Дурні, Куно? А чому дурні?
— Думали, що так легко забагатіти і паном стати.
— А ти хіба вже стратив віру в те, що ми забагатіємо?
— Ет, що й говорити! — сказав понуро Вовкун, махнувши рукою. — Минулося, мабуть!
— Ні, не минулося! — якимсь різким, дразливим тоном скрикнув Гава. — Не говори сього, Куно! Навіть думати не смій! Я вірю, і серце моє чує в тій хвилі, що ми осягнемо те, о чім тоді думали, що станемось панами сего села!
Вовкун глянув на нього і всміхнувся.
— Ну, — сказав він гірко, — грошей у нас якраз тілько, щоб село купувати.
— Дурний ти, Куно, — скрикнув Гава. — Хіба то грішми села купуються!
— А чим же? — огризнувся Вовкун. — Черепками хіба?
— Розумом, дурню, розумом! А розуму у нас не позичати. Недарма двадцять літ по світі товклися, горя всякого куштували, всяким способам навчилися. Все те, Куно, тепер придасться. Досі ми термінували, тепер мусимо майстрами зробитися. Розумієш?
— Ну, що ж, дай то, господи, — сказав Вовкун, похиляючи голову, немов гнувся перед могучою волею і бистрим розумом свого слаботілого брата.
Спочили і пішли вниз лісовою стежкою. Гава не переставав голосно розвивати свої мрії о тім, що вони повинні осягнути; вслух розводив свої думки і плани, як заходитись біля хлопів і біля пана, котрого ще і в вічі не знав. Вовкун мовчки йшов позад нього, бо стежка була вузька. Нараз на скруті стежки грохнув вистріл, і переляканий, ранений в ногу Гава покотився в ярок. Вовкун кинувся до нього, перенятий страшенною тривогою, — він думав, що Гава вбитий. Але Гава був живий, тільки дуже переляканий, так що довго не міг прийти до слова. Перше, що він міг вишептати блідими тремтячими устами, се були слова:
— Куно, то недобрий знак! Най бог відвертає все лихо!
Але коли зараз опісля появився Тоньо і коли, після всяких грізьб та комедій, жиди від паничів таки дістали два дукати, то Гава знов набрав віри в удачу своїх замірів.
— Ні, таки воно добре буде, — повторяв він раз по раз, штильгукаючи, опертий о руку Вовкуна, та щокрок сичачи з болю, — таки воно мусить бути добре! Ті дукати все зле направили. Вони нам принесуть щастя, побачиш, Куно, що принесуть. То пурец стрілив — і заплатив, а то значить, що й батько його буде задумувати на нас якесь лихо і заплатить за те своїм маєтком. От як буде! От як буде!
Гава, як і всі темні жиди, був крайнє забобонний і вірив в усякі приміти, то й тепер щасливий був, що таку на вид погану приміту, як постріл на самім вступі в село, зумів вияснити на свою користь.
В селі вони швидко розізналися, старого Мошка випроводили і почали роздивлятися та коріння пускати. Від Мошка вони дізналися все, чого їм треба було, — і про найбагатших в селі хлопів, і про пана, і про попа, дізнались, кілько в кого довгів, які з ким спори та процеси, словом все, що могло бути для них корисне. Гава поліз поміж хати, то відновлюючи давні знакомства, то заводячи нові. Особливо цікаво було їм ввійти в ближчі зносини з двором.
В ту пору якраз ціле село гуділо оповіданнями про найстаршого панича, що такий лютий і так кривдить і обдирає людей на кождім кроці. Почав Гава міркувати, як би їм найлегше присусідитись до того всевладного в домі панича, і надумав саме оту штуку, з резонансами.
— Побачиш, Куно, що він подасться на сю штуку, — говорив він брату і не помилився. Зараз на другий день рано з двора прибіг слуга до хати, де жили брати, і запросив їх, щоб ішли до двора, бо пан має з ними щось говорити.
Пан Трацький сидів в своїм покою на софі і курив люльку, обіч нього при бюрку, опершись ліктем о віко, стояв Густав.
— Ви брати Діамантенбауми! — сказав пан Трацький, кинувши головою в відповіді на їх глибокий поклін. — Чував про вас від сина. Сідайте, я хотів з вами дещо поговорити.
— Дякуємо пану, ми й постоїмо, — відказав Гава. — А що пан мають казати?
— Та от про той ваш проект, про фабрику резонансів. Ми з сином роздумали, і здається, се не зла штука.
— Ох, ще й яка добра штука! — підхопив Гава. — Ми то пану добре можемо сказати, бо тим займалися. А мій брат тесля, то й фабрику сам збудує.
— Будуть пан кунтенті, — сказав від себе Вовкун, махнувши своєю здоровенною рукою, немов обтісував топором дерево.
— Ну, гарно,—сказав Трацький.—Коли так, то ми ось як зробимо. Будуйте ви фабрику: моє дерево, мій звіз і помічника дам, що треба буде до роботи. Поки фабрика будується, ви від мене нічого не дістаєте, а як піде в рух, то ви керуєте роботою, я веду контроль і рахунки, а з чистого зиску третина вам, а дві мені. Ну, що, добре я кажу?
Жиди зразу, мов оглушені, витріщили очі на такі умови, опісля почали між собою щось джеркотіти, далі Гава запитав пана:
— Ну, а вивіз готового товару, то також пан беруть на себе?
— Авжеж, — сказав Трацький.
— Га, троха то тяжко на нас, — сказав скривившись Гава, — але що маємо робити? Ми бідні жиди, хотіли б чесною роботою на хліб заробляти, то треба брати заробок, який трафляється. Пристаємо.
— Ну, коли пристаєте, то можемо й контракт зробити.
— Який контракт? Нащо контракт? — скрикнули жиди.
— Ну, се вже звісна річ, такого важкого діла годі зачинати, не впевнившися добре, — сказав Трацький.— Мій син уже нарис такого контракту зробив. Густав, прошу тя, прочитай, може, вони не згодяться?
Густав прочитав нарис, в котрім стояли ті самі умови, а за зламання умов накладались строгі кари. Жиди знов погаркотали з собою і пристали.
— От і гарно, будемо спільниками, —сказав Трацький. — Радує мене, що ми так скоро зійшлися! Ну, тепер ідіть, а по обіді приходьте контракт підписати. Завтра зараз Густав повезе його до Перемишля, скріпить нотаріальним підписом, а там якнайшвидше й за роботу приймемся. Та дай, боже, в щасливу годину зачати!
— Дай боже, дай боже! — сказали, кланяючись, жиди і пішли зо двору, щось живо між собою теркочучи. Говорив найбільше Гава, так і видно було, що старався об чімось переконати Вовкуна, котрий ішов понуро і час від часу недовірливо похитував головою, тільки вряди-годи пробуркуючи деяке слово.
VIII
. . . . . . . . . . . . . . . .