VII
... Елькуна, котрого в селі прозвали Вовкуном. Гершко був на вершку свого щастя і, погладжуючи бороду та атласову бекешу на животі, походжав по селі Н. вдоволено всміхаючись, ласкаво приймав поклони підданих хлопів, ласкаво і з батьківським старанням заглядав до хат, в обори і комори, під повітки та обори хлопські, бо прецінь усе те на ділі було його, його, а не чиє!
Але нараз, мов з батога тріснув, усе змінилося. Одної ночі збудив Гершка якийсь незвичайний стук в сінях його мурованої коршми. Зірвався з постелі і скочив до дверей, щоб поглянути, що там діється, але двері були знадвору зав’язані і не відчинялись. Скочив до вікна, але вікно було темне. Гримнув кулаком, розбив шиби і рамці, але поза вікном стукнувсь о грубу дошку, котрою вікно було забите. Він до другого вікна — те саме. Він в крик. Кинувсь будити слуг, — а держав їх троє із християн, — нікого з слуг нема дома. І пригадав собі, що один парубок в полі з кіньми, другий до млина пшеницю поніс, а служниця відпросилася на ніч до матері. Крик збудив тільки його жінку і малих дітей, але помочі не приніс ніякої. А стук ішов по цілім будинку. Гершко чув, як ламано двері, плюндровано засіки, розбивано скрині, і хоч рипів, що мав сили, та ніхто на поміч не прибував, коршма стояла на кінець села, трохи оддалік від хат, ще й Стрий ревів та шумів, як скажений, бо повінь була.
— Кричи, не кричи, — гукнув йому з поду якийсь грубий незнакомий голос, — то се тобі нічого не поможе. Не бійся, не так уже ми тебе пристерегли. Го-го, небоже, хто в наші руки попав, той сухо не вийде. А я б тобі радив сидіти тихо, ліпше буде для тебе.
Гершко, почувши ті слова, на хвилю онімів з переляку, але опісля ще дужче зачав кричати, тріскати і стукати в хаті, чим міг; жінка помагала. Година, друга, третя того страшенного крику — ніякої помочі. Помалу стук утих. Гершко осмілився і ще дужче закричав. Але раптом замовк, помертвів. До його носа донісся запах диму. Холодний піт обілляв його. В смертельній розпуці кинувся до дверей, вдарив собою щосили — дарма! Двері стояли, як замуровані. Ще раз, і ще раз, і ще раз — нічогісінько. А дим чимраз густішими клубами тисся в хату, душив ного, жінку, дітей, що ще ледве вміли ходити. Нараз почався страшенний шум, тріск, лопіт, — очевидно, поломінь вихопився на дах. Коршма горіла! Крізь шпари в повалі видно стало огнисті язики поломені. Страшенна духота наповнила тісний ванькир, в котрім в нестямі бились та кричали, та пищали чотири живі душі. Герщиха, впрочім, не довго металась; вона була слабовита і, хлиснувши кілька разів густого гіркого диму, впала зомліла. Гершко в посліднім напруженні вдарив собою до вікна, — і дошка, котрою воно було навхрест забите, вискочила. Він вхопив дітей на руки і, як був в одній сорочці, так і вискочив на вільний світ. По жінку вже не час було вертатися — разом з коршмою згоріла на вугіль.
Сей пожар не зламав однако ж Гершка, хоч зламав його щастя. Пан не переставав його "любити", хоч значно охолодів до нього. Говорили люди, що в Гершковій коморі згоріли якісь папери, квити та записи, котрими буцімто Гершко держав пана в руках. Але Гершко сміявся з того. Правда, він був тепер бідний: увесь кількатисячний маєток, награбований за кілька літ, пішов з димом або з злодіями. Але перед ним було ще не кілька літ, була панщина, були хлопи, готові на всяку услугу, хоч не з доброї волі, то з мусу. І він почав заходитись по-давньому, коли в тім настиг його новий, страшніший від першого, удар. Панщину скасовано. Гершко рвав пейси, бо тепер панська ласка, думав, ні на що йому не здасться. Хлопи нараз мов подуріли, почали згорда грізно дивитися і на пана, і на його жида. Гершко притих, подався, помарнів, Він по пожежі перенісся був жити до двора, але тепер пан раптом зробився до нього немилостивий і викинув його з офіцини. Гершко купив невеличку хатчину хлопську в селі і перенісся туди. У нього було трохи грошей, і він в тісні роки (а тіснота тоді в горах тяглася з року в рік) позичав хлопам на лихву. Але й тут не мав щастя. Багато з тих, що побрали в нього гроші, ніччю повтікали з села на Поділля. Правда, Гершкові полишилися в заставі їх хати і грунти, але що йому з них, коли в хатах не було кому сидіти, а грунти, необроблювані, поростали смерічками, а пожитку не давали ніякого. Бідував Гершко кілька літ дуже. Гава і Бовкун, майже голі, замурзані, бігали по хатах, крали, що могли захопити, щоб проживитися. Зналися з усіма собаками в селі і день у день брали різками, пруттям та кропивою від хлопів. Але голод був дужчий, а побої наводили їх тільки чимраз на нові хитрощі. В огородах, садках і полях, ба, навіть погано замиканих бойківських хатах ніщо не було певне перед їх хапущими пальцями. Вони не зазнали самі давнього панування, але щодень так багато чули від батька о тих щасливих часах, коли все те село,всі ті люті бойки були їх підданими, належали до них, мусили робити на них, що в сні і на яві тільки й думали, що о повороті тих блаженних часів. А супротив тих блискучих картин минулого раю ще поганшою видавалась їм нужденна дійсність, та запущена, неохайна батькова хата, ніколи не метена, не мазана та не попрятувана, з препоганою постіллю, повного блощиць і всякого хробацтва, з розваленою, страшенно дим’ячою піччю, в котрій тільки десь-колись дещо варилось або пеклось, а від котрої взимі йшов страшенний чад та загар. Все те важкою рукою накладало погану печать на молоді дитячі душі, дражнило хлопців і доводило до лютості. Тільки ж старший Гава, зроду малий, слабовитий та похилий, вдався більше хитрий і на всякі видумки та способи його подавай; зате Вовкун, сильний, високий та байталуватий, був розумом дуже ограничений, але легко попадав в лютість, в котрій бив і ламав, що йому в руки попало, мов скажений. Хлопські діти, а далі й старі хлопи боялись його, бо калічив, кусав, кидав камінням, коли його було де-небудь застукають при крадіжці гороху, грушок або моркви. Гава відмалку привчився командувати Вовкуном, а той, мимоволі признаючи вищість Гавиного дотепу, радо піддавався його команді.
Але от показалось, немов щастя ще раз хотіло усміхнутися старому Гершкові. Якось незамітно він почав багатіти. Хлопці перестали докучати людям, хоч не перестали красти, тільки крали не так частої не так уже очевидячки. Для них найняв батько навіть бельфера. І хата Гершкова поправилась, порядніша зробилась, він почав наймати робітників і оброблювати поля, почав скуповувати в селі мітки, повісма, покладки і цілими возами вивозити кудись. Довго люди не могли дійти, відки воно береться те добро у Гершка, але швидко доглупались. Гершко злигався з сільськими злодіями, трохи чи не з тими самими, що колись-то й його самого були обікрали та з димом пустили. Пострах пішов по всій околиці. Тепер уже злодії крали не так, як за панщини, не розбивали панів та жидів, а кинулись на хлопів, не раз не розбираючи навіть бідного від багатого; головно наперли на худобу, одиноке багатство бойків, — а Гершко перепродував.