— Хелло, Люсі!
Це привітався до неї кривавий Черч, Скотта він ніби й не помітив.
— Ну як, усе гаразд? — запитав Черч у Люсі.— От і прекрасно! Чули — ми вчора виграли чверть фіналу? Я навіть не думав, що наші справи підуть так добре.
Партнери ще трохи поговорили про теніс, після чого Скотт удостоївся побіжного кивка — його впізнали й здивувались. Люсі повела його далі.
— А онде сама Ейлін з Бенті.— Молодята були дуже юні, вони стояли в оточенні цілої юрби гостей, які пили шампанське з келихів, розставлених на покритому білою скатертю столі.— Бенті — простий льотчик, йому немає ще й двадцяти,— повідомила Люсі квапливим шепотом.— Та йому і двадцяти не даси, правда? Він останній нащадок лордів Лоуренсів. Бідолашний Бенті! Такий молодесенький, але дуже милий.
Скотт відчув, як його" руку міцно стискає цей високий юнак з тонким горбоватим носом, з гострим кадиком на шиї та довгими гривастими кучерями. Бенті заговорив до нього, як до давнього знайомого, ніби ця близькість обом їм була конче потрібна.
— Ми дуже щасливі, друже, що ви все-таки завітали!
Цей безвусий двадцятирічний хлопчак явно намагався виявити до Скотта виняткову приязнь і шану.
Дівчина не встигла ще набути округлих жіночих форм, проте здавалася значно дорослішою за свого чоловіка.
2 Дж. Олдрідж
33
— Хоч би вже швидше це скінчилося,— пошепки сказала вона Люсі, взявши її під руку.— Я почуваю себе жахливо.
— Вигляд у тебе чудовий,— відповіла їй Люсі. Вона говорила правду. Наречена була щаслива.
Скотт не дуже до неї придивлявся — він знав, що його знов оцінююче розглядають і підбадьорюють. Посміхнувшись до нього, Ейлін сказала чоловікові:
— Це Скотті.
— Налити шипучки? — запитав Бентінк у Скотта.— Випийте з нами шипучки.
На більше в них забракло часу: з юнаком привітався якийсь маршал авіації, і йому виявили ту саму честь, що й Скотту:
— Ми дуже щасливі, сер, що ви все-таки завітали!
Скотту випала можливість поблукати на самоті серед троянд, поки Люсі не розшукала його знову,— він стояв, заклавши руки за спину. Вона посміялася з його неприкаяності, а він відповів, що йому, мабуть, час уже додому.
— Ви стоїте серед цих троянд, мов лицар, закутий у панцир,— сказала вона.— Побудьте ще трохи.
— Я тут зайвий.
— О, ніскілечки! Всі вони так бажали подивитись на вас.
— Чому? — Скотт не повірив їй і навіть обурився.
— Тому, що ви той самий дивак, який завжди пропадає бозна-де. В піщаному океані. Для всіх них ви загадка. Ніхто не поводиться так, як ви.
Він крутив порожній келих від шампанського в своїх обгорілих на сонці пальцях.
— Незрозуміло,— сказав він.— Чому б їм тоді не запросити сюди загони далекої дії, солдатів Стерлінга й усіх тих, хто не вилазить з пустелі?
— Та не про це ж ідеться! Ви зовсім не такий, як усі, ви особливий. Це правда, Скотті, повірте.
Скотт розумів, на що вона натякає: Шкерінг був чимсь незрівнянно більшим, ніж звичайним трасувальником та мінером. І він, Скотт, так само. Тінь, яку відкидав на нього Шкерінг, робила і його незвичайним. Для всіх цих людей Шкерінг був своїм, він жив серед них і все ж таки існував десь поза ними, далеко від них. У Пікерінга був той самий голос, і вийшов він з того самого класу, проте він був незалежний від них,
і це дозволяло йому виявляти до них зневагу. Своїх думок він їм не відкривав і не давав до себе підсту-питися — знову ж таки через зневажливе ставлення. А вони розуміли й поважали зневагу, коли ця зневага йшла від когось із "своїх". Тепер Люсі передавала Скотту спадок Шкерінга. У нього була підозра, що Люсі насаджувала його в їхньому товаристві, як відгомін Шкерінга, як його луну,— роль, від якої вона сама відмовилась.
— Ви, безперечно, не підходите до цього кола, як не підходив до нього й Пікерінг,— сказала вона.— Погляньте на себе.
Він справді був інший, тільки не в тому розумінні, в якому вона гадала. Може, він і здавався їй закутим у лицарський панцир, але сам Скотт розумів, що він погано одягнений, що його формені брюки грубо накрохмалені й надто широкі внизу, що могутні плечі роблять його схожим на бізоца, а ці люди вигодувані й викохані численними няньками та мамками і пристосовані до того життя, яке їх оточує. Навіть кривавий недоросток Черч.
— По щирості,— сказав він їй,— я тут біла ворона, і ви це знаєте.
— Авжеж. У цьому й уся принадність.
— Мені тут, бачите, робити нічого. Краще я піду.
— Тоді і я піду з вами,— сказала вона.— Мені просто хотілось, щоб ви тут показалися. Це конче треба, Скотті. Це може вам пізніше стати у великій пригоді...
Скотт не зовсім розумів, що криється за словами Люсі. Ясно одне: вона напихала його не тільки молоком та салатом, але й товариством, щоб підлагодити його після пустелі. В цьому йому знову причувся відгомін дивацтв покійного Шкерінга.
Скотт запропонував їй залишитись.
— Ні,— сказала вона.— Мені треба на роботу.
— Навіщо? Увесь каїрський штаб тут.
— Це правда. Але ж я не штабне начальство. Прийдете до мене сьогодні обідати разом з Пікоком?
— Ні,— сказав він.— Увечері я їду.
— Знаю, але ви встигнете пообідати. Прийдете, га?
Люсі нахилила голову, щоб зазирнути в його зніяковіле обличчя. Вони йшли по пішохідній доріжці мосту Каср-ель-Ніл, від якого на обидва боки ріки вилива-
2*
35
лися потоки й струмки людей, одягнених у довге біле вбрання. Люди товпилися й зіштовхували одне одного на проїжджу дорогу, де їх тільки чудом не давили англійські військові тягачі. Люсі трохи, було, не відтіснили від Скотта, але вона міцно вчепилася йому в руку.
— Невже Тім Пікок так ото вас дратує? — запитала вона.
— Я й сам не знаю,— признався він.— Проте щоразу, коли я приїжджаю в Каїр, вся та історія в Джало оживає переді мною знову. Очевидно, мені нагадує про неї Черч, а можливо, навіть і Пікок. Але я нічого не маю проти Шкока, якщо вас він не злить.
— Мене він не злить. Тім мені подобається.
Вона глибоко вп'ялася в його руку кінчиками пальців. Цим потиском вона не виказувала своїх почуттів до Шкока — вона протиставляла Скотта Пікоку, підтримувала Скотта, піднімала його, формувала його ставлення до навколишнього світу.
— Та хай йому всячина, яке тепер це має значення! — сказав він.— Ваша правда. Шкерінг помер. І з цією історією все вже покінчено. Боюся тільки, що Черч повторить її заново. Біда в тому, що в пустелі гостріше відчуваєш усі промахи і всю бездарність тих, хто залишився в тебе за спиною, в тилу. І найсправж-нісінька наша біда в тому, що ми наперед знаємо, яке неподобство вони нам готують знову. І знову ж таки той самий Черч. Кому заманеться вплутувати своїх людей у чергову витівку Черча? Прибувши до Каїра, ви відчуваєте, БИ знаєте, що на вас уже чекає якесь нове головотяпство.