Не хочу, щоб він помирав

Страница 51 из 55

Джеймс Олдридж

— Я нічого не можу для вас зробити,— засмучено повторив Скотт, сам не знаючи, на що він розраховував.— Зовсім нічого, Гамаль.

— Бачу. Все згорає в єдину мить,— сумно відповів Гамаль, усе-таки підводячись з лави.— І я сподівався, що встигну зробити значно більше. А подивіться, як швидко і непомітно усе скінчилось. Я мусив зробити щось значиміше, більше.

— Ви не повинні так думати, Гамаль. Облиште. Єгиптянин кивнув:

— Але ж це правда. Через помилку, якої я допустився, усе пропало марно.

— То була достойна помилка,— сказав Скотт.— Ви мусили зробити вибір. І почати діяти. Мені теж здається, що і я повинен на щось зважитись, тільки з іншої причини, а може, і з тієї самої причини... Не знаю. Я залюбки пристрелив би одного англійського генерала, щоб довести...

— Ох, друже мій, не треба мене втішати.— Білі зуби Гамаля блиснули ледь помітним звіриним оскалом.

Єгиптянин не зрозумів, а Скотт не став нічого пояснювати.

— Швидше,— підігнав їх шавіш.— Прошу вас,— додав він.

— Ну що ж, прощавайте,— сказав Скотт, відповідаючи на міцний до болю потиск руки.

— Тільки 2К не забудьте,— палко нагадав йому Гамаль,— вам треба побувати в Хакіма. Дуже вас прошу. Скажіть йому!

Скотт кивнув, і шавіш зачинив за ним двері. В коридорі до Скотта багатозначно усміхнувся рожевощокий агент у фесці.

— Сьогодні вночі,— пообіцяв він, як обіцяє легковажна жінка,— він нам розкаже все. Все! Все! Все!

"Сьогодні вночі,— сказав сам собі Скотт, одягаючи картуза й міцно насуваючи його на свою костисту голову,— сьогодні вночі там, нагорі, єгипетські поліцейські виб'ють ногами з Гамаля ту чоловічу силу, яку він так дбайливо оберігав, довірившись англійцеві".

РОЗДІЛ 21

— Порядок?— запитав Пікок, коли Скотт повернувся.— Я надумав гайнути з вами. Постараюсь, щоб усе пройшло тихенько-мирненько. Але Черч має намір провести цю розмову в присутності своїх акціонерів, тобто надати їй особливої діловитості. Би готові виявити діловитість, Скотт?

"Акціонерами" називали оперативний відділ Черча.

— Мені все одно.

— Правильно, Скотті! Правильно, друже! Будемо зберігати в усій цій справі трохи іронічну інтонацію,— підбадьорював його Пікок, пильно на нього поглядаючи.— Кому, кому, а вам так зовсім нічого втрачати.

— А що вони там накрутили, можете ви нарешті сказати?

— Та я ж казав. Вони справді хочуть доручити вам щось дуже відповідальне. Значно відповідальніше, ніж будь-коли доручали Пікерінгу. Проте — мовчу, не варто забігати наперед, щоб часом не наврочити.

— Гаразд, не забігаймо наперед,— погодився Скотт.— Хай все іде своїм порядком.

— Шейла! Іди геть! Дай Скотті спокій.— Пікок зіпхнув стеком Шейлу з сидіння віліса.— Вона у вас просто закохана, друже. Коли б у неї вижило хоч одне цуценя, я б подарував його вам. Така чудова сука!

Шейла тицялась мордою Скотту в потилицю й лизала йому вуха.

Коли вони від'їхали, Пікок, піклуючись про Скотта, попередив:

— Цього разу, Скотті, облиште свою знамениту гру в мовчанку і хоча б натякніть, як ви зараз ставитесь до Черча.

Вони круто повернули за ріг; Скотт ухопився за борт машини.

— У мене єдине бажання: пристрелити Черча,— сказав він.— Покінчити з цим раз і назавжди.

Пікок від захвату аж ляснув по кузову автомобіля. Його радість було чути на весь Набітат:

— Нарешті! За цілий рік хоч раз, а таки спромігсь на дотеп. От молодець! Давно пора!

— Авжеж пора,— сказав Скотт.— Давно пора англійцям стріляти в англійців.

— Чудово, неперевершено! Я й сам не знаю, Скотті, чого ми цього досі не робимо. І що нас тільки стримує? Слово честі, ніколи над цим не задумувався. А хтось же, по-моєму, стріляв у Бонара Лоу, чи в Кемпбелла Бен-нермана, чи у Бернарда Шоу,— одне слово, в когось із цих типів. Ну ясно! Мабуть, ірландець. Тоді це не береться до уваги. Дозвольте трохи подумати, і я вам завтра скажу, чому англійці не стріляють в англійців. Але клянусь — це геніальна ідея!

— Не варт до неї ставитись надто серйозно,— сказав йому Скотт.— І не надумайте розбиратися в цьому питанні науково.

— Наука тут ні до чого, друже. Все вирішує інстинкт!

— Інстинкт?— перепитав з підозрою Скотт.— Який ще інстинкт?

— Треба переконати себе в бажанні кого-небудь пристрелити. Це, мабуть, не так уже й важко.

— Гаразд, тільки, прошу, не приплутуйте сюди науку,— наполягав Скотт.— Вона нас заведе у безвихідь.

— Правильно, Скотті! Правильно, друже! З жартом жити веселіше.

Пікок завернув свій віліс на зупинку штабних машин і підкотив майже впритул до великого закритого "форда".

— Можна подумати, що тут не штаб, а шикарний готель,— сказав він, махнувши стеком у бік найрізноманітніших приватних машин, що їх офіцери ставили на цій відомчій зупинці.— Того й чекай, що з нас почнуть правити гроші за постій.

Він показав Скотту на військового, що пройшов повз них до машин.

— Зверніть увагу на старого Баркера-Дендерсона — отой он нетіпаха з брудною бородою — хіба він не схожий на землекопа? Зараз умоститься в свій допотопний "хілмен", опустить заляпане багнюкою жовте скло, запалить смердючу люльку (він її цілісінький ранок натоптував у себе в кабінеті), випустить у вікно машини хмару жахливого диму, заведе мотор... бачите, вже заводить... ще кілька клубків ядучого диму... вмикав швидкість... Ні, ви тільки погляньте!.. Ще затяжка — і поїхав. Старий пень! Але просто чародій у всьому, що стосується електрики. Ходімо. Я вас проведу на цей матч.

Скотт ішов слідом за ним, відчуваючи такий самий приплив симпатії до цієї людини, який він нещодавно відчув до Гамаля.

Ніякої наради не було, і Черч спровадив Пікока геть.

— Сідайте ближче, Скотт, та зніміть свою амуніцію.— У Черча навіть ввічливість виявлялась у формі наказу.— Мені якось дивно бачити на вас оте реміння.

Скотт сів на найближчий стілець, не потурбувавшись відповісти, що портупея йому підтримує штани.

— В цю війну портупею носять тільки піжони,— вів далі Черч, розтягуючи тонкогубий рот в подобу добродушної усмішки.— Ви цього, звичайно, пам'ятати не можете, але портупея служила нам добру службу в першу війну; ми тоді носили незрівнянно важчі пістолети й гранати. Доводилось її одягати, щоб зменшити навантаження на поясний ремінь. Але тепер особисту зброю і гранати носять рідко; в такій війні, як зараз, вони й не дуже потрібні офіцерові. В окопній війні, в рукопашному бою, коли ти на відчай душі кидаєшся вперед, конче треба щось мати в руках, інакше почуваєш себе зовсім беззахисним. І все одно у тебе ідіотський вигляд.