— От не уявляв, що це буде так складно,— сказав йому Скотт.
— Нічого дивного — політика. Як упав, то й пропав.
— Невже його справді можуть за це розстріляти?— запитав Скотт з робленою байдужістю.
— Аякже! Хіба він цього не заслужив?
— Хтозна.
— Я б не став винуватити його в тому, що йому забажалося пальнути в одного з мерзенних типів, яких ми водимо на повідку. Та все-таки він переборщив. Справа обернулася дуже серйозно. Ха-ха! Навіть наша контррозвідка і та заметушилася. А з нею це рідко буває!
— Ах, ще контррозвідка...
— Він справді вам такий близький друг, цей суб'єкт?
— В певному розумінні...
— Тоді б я, на вашому місці, був страшенно обережний.
Скотт кивнув.
— А вам коли-небудь спадало на думку, що він може викинути такого коника?
— Та як вам сказати...
— Ну, ви хоч знаєте, яка нечиста сила надала йому це зробити?
— Мабуть, він ненавидів англійців. І, мабуть, буз певен, що людина, в яку він стріляв, зраджує Єгипет англійцям. По-моєму, він жалкує, що зробив це.
— Гарненьке діло! Та де б зараз були ці єгиптяшки без нас, англійців!
Задзвонив телефон; Пітер сказав, щоб вони йшли негайно. Скотту пощастило, він усе влаштував, тільки треба поспішити.
Пікок довіз Скотта на вілісі до якоїсь установи з центрі Каїра, що мала вигляд контори закупника бавовни. В приміщенні, де панували тиша й прохолода (затемнена шторамш кімната, чисті підлоги, прибраний стіл і ніякої метушні), англієць у білій сорочці й білих штанях сказав їм, що, завдяки щасливому збігу обставин, цей самий терорист перебуває зараз у міністерстві внутрішніх справ, куди його привезли на допит. Якщо Скотт поїде прямо туди, він його застане. Тільки нехай там не забарюється і, головне, не признається, звідки він і яка в нього служба. Там на нього чекатимуть. На розмову дається п'ять хвилин, не більше. Сам Пітер нічого не бажає про це знати і, коли його запитають, волів би залишитися в цілковитому невіданні, бо справа надто вже делікатна. Проти цього суб'єкта мають зуб не тільки посольство і двір, але й усі місцеві політики, які самі бояться кулі. Від нього вимагають зізнання щодо намірів та складу організації.
— Вашого молодчика всі тут бояться наче вогню,— сказав Пітер,— бо коли від політики переходять до стрілянини, це вже не жарт.
Шофер Пітера — суданець з обрядовими надрізами на обличчі, як у Еррофи," тільки глибшими й ширшими,— мовчки довіз Скотта в старому чорному "остіні" ДО рудуватого квадратного будинку міністерства внутрішніх справ. Ліфтер був придуркуватий, однак з першого жесту втямив, куди треба гостеві, і провів його рипучими запиленими коридорами в кімнату, де рожевий поліцейський у цивільному одязі й фесці зустрів Скотта розуміючим інтимним поглядом, немов колегу. Після довгих привітань і численних нагадувань пошепки про їх спільного друга (очевидно, Пітера) Скотта одвели в маленьку кімнату, геть заляпану чорнилом— у чорнилі були навіть запилені й подряпані стіни, ніби чиновники влаштовували тут час від часу веселі побоїща. На лаві біля заґратованого вікна, проти потворного старого поліцейського з гвинтівкою, сидів Гамаль з закутими в кайдани руками й ногами. Допит йому дався нелегко, і погляд його був десь далеко-далеко, але Скотту все одно здавалося, що він бачить перед собою най-вольовішу і найрозважливішу людину з усіх, хто зустрічався йому в житті.
— Гамаль!— озвався до нього Скотт.— Як ви себе почуваєте?
На застиглому обличчі Гамаля з'явився недовірливий вираз.
— А-а-а! Чого ви тут?
У Гамаля був такий вигляд, ніби він довго обливався потом. Одяг його наскрізь промок і був брудний, а велике, давно не голене підборіддя загострилось. Він сидів згорбившись, і його незручна поза свідчила про те, що він дуже стомився і що рана його страшенно мучить. Він явно підупав на силах. В душі, думав Скотт, він зараз бореться з сумнівом. Страшне підозріння у зраді, здавалось, лякало його, розхитало саму основу його чистої, незайманої віри.
— Чого ви тут, капітане?
— Я прочитав про вас...— відповів Скотт. Він і досі тримав у руках газету. Хвиля гарячого почуття раптом залила йому груди, проте він знав, що це не жалість.
— Але чому ви прийшли?
— Спочатку я сподівався, що зможу вам допомогти,— сказав Скотт, сівши на краєчок конторського стола,— однак задовго до того, як я сюди добився, мені вже стало ясно, що це безнадійно. Я нічим не можу вам допомогти.
— Нічого,— з полегкістю видихнув Гамаль по-англійськи.— Тепер це байдуже. А я подумав...
Скотт поквапливо хитнув головою, не дозволяючи йому висловити того, що він подумав.
— Як вони вас знайшли?— запитав він Гамаля.
— Не знаю. Вони майже одразу прийшли в ту кімнату, куди мене перевезли. Це близько від дому лікаря. Хтось, мабуть, їм сказав.— Він знизав плечима.— Адже ми маємо й ворогів, не тільки друзів. І політична боротьба, капітане, ніколи не проходить мовчки. Мої друзі можуть вирішити, що донос зробили ви...— Гамаль здригнувся, відчувши неймовірність і мерзенність того, що він сказав, але все-таки закінчив: — Повірте, капітане, Хакім неодмінно подумає, що ви мене зрадили. Вам загрожує велика небезпека.
у А з чого Хакіму так думати? Він же знає...
— Він знає тільки одне: всі англійці для нього підступні. Він дуже скрктний. Його ненависть затяжніша й безрозсудніша, ніж у запальної людини. Він вирішить, що це зробили ви, І поклянеться вам помститися.
Скотт не дослухався до його слів. Гамаль схопив його за коліно:
— Ви повинні їм довести, що це не так. Чуєте? Подзвоніть у контору його батька і попросіть, щоб Хакім з вами зустрівся.— Гамаль і без того говорив тихо, щоб його не чув шавіш *, а ім'я Хакімового батька вимовив зовсім пошепки.
— Даремно ви турбуєтесь,— сказав Скотт.
— Ні, недаремно! Вони досі вірять, що все вирішує куля,— з запалом перебив його Гамаль.— Ви в небезпеці, бо я не можу з ними побачитись. Ви повинні самі їм сказати...
Старий поліцейський стривожено косився в їх бік; Гамаль нахилився до Скотта і щось йому шепотів. Шавіш сам був добрим шепотуном, а тому й інших підозрював у лихих намірах.
— Ще кого-небудь арештували?— запитав Скотт, щоб збити розмову на інше.