— Ох, цей мені хоробрий Скотт! — процідила вона ображено, нетерпляче, крізь зуби.
Він закинув назад голову, а вона тягла його вперто й уже не на жарт, силкуючись таки підвести, а потім підійшла з іншого боку й розпачливо гукнула:
— Та встаньте ж ви, Скотті! — ніби від цього залежало щось дуже важливе.
І раптом він побачив> її запашіле вогнем обличчя й уп'яті в нього на диво чисті, прозорі очі, її розпалену звабливу юність, що манила його до себе, як ніколи раніше.
— Зараз, зараз! — сказав він квапливо, щоб хоч якось захопити ініціативу в цій збудливій і навіженій грі.
Вона сказала: "Ні!" — а сама все торсала його і тягла, аж поки він збагнув, чого від нього хочуть. Тоді він підвівся, легко підхопив її на руки, міцно притис до себе й не відпускав доти, поки ця дратівлива боротьба не стихла, перемоя^ена якимсь іншим почуттям, поки її голова, її волосся не впали йому на шию і вона не стала, задихаючись, белькотіти:
— Та ні, Скотті, ви не зрозуміли... Це зовсім, зовсім не те...
— Ну то й що,— сказав він присмиріло й опустив її на підлогу.
— Але це важливо,— сказала вона, не відпускаючи його.— Дуже важливо!
Він не знав, як йому тепер бути. Вона одійшла від нього.
— Я нічого й не думала брати від вас,— мовила вона журливо.— Я хотіла сама віддати вам все, що в мене е. Сама! Тільки сама!
— Т-с-с!
—: Ви мене ще не знаєте! А я вам доведу, що мені від вас нічого, нічого не треба.
Вона відступила в дальній кінець кімнати й уся напружилась, ніби мала зараз же пірнути у вир. Але жіноче, тривке нестримно брало своє, а все, що було в ній непіддатливого, жорсткого, ще недозрілого, пом'якшувалось на очах, і тому вибух пристрасті пролився так гаряче, так невиснажно-бурхливо, що Скотт забув усю свою тверезість, усю свою неквапливість. І хоч він завоював її, а потім втратив і завоював знову; і хоч його манили, відштовхували й кликали знову, він розумів: те, що він їй давав, і було тим, чого вона від нього жадала. "Я все віддам сама, сама!" — обіцяла вона. І він відчував її дивовижну щедрість, її великодушну щедрість, її найніжнішу щедрість, зрілу й самозабутню, її неповторний, її прекрасно-блаженний, всепоглинаючий жар.
Коли в дар було принесено все до останку, вона запитала його лукаво:
— Ви ж цього не сподівалися, правда? Він похитав головою.
— Ви не чекали, що я віддам вам усе, що ви захочете? Геть усе на світі! Ви ж про це не здогадувались?
— Ні.
— Я рада, що ви цього не знали. Мені не хотілося, щоб ви знали. Ось чому я зараз така щаслива. Адже зі мною ніколи раніше навіть "подібного нічого не бувало. І це тому, що ви такий цільний, а не двадцять відтінків однієї і тієї ж людини. О, я завжди це знала! Чудово знала!
Це була правда. Вона розтопила його сувору стриманість, заразила жадобою віддати й себе всього до останньої краплі; він і досі відчував, як віддається в ньому її щедрість.
— А це ж далеко не все. Я така багата! —| сказала вона, зовсім іще не наситившись.— Могли б ви повірити, що в мене ще хоч що-небудь лишилось? Га, любий?
— Ще? — сказав він, захоплений її почуттям.— Куди там! Ні уявити собі, ні захотіти...
— Не треба так говорити. Я ніколи не бажала віддати себе отак до кінця, без останку. А ти, Скотті, можеш узяти все. Не тільки в цьому розумінні, але й у всякому іншому. Та ти сам знаєш!
Він похитав головою.
— Тобі неприємно, що я так говорю? Він знову похитав головою.
— Скажи мені що-небудь, дуже тебе прошу. Ну, що завгодно. Хоча б слівце...
— Ви — щедра жінка,— почав був він,— проте ви знаєте це й самі...
— Ні, не знаю. Розкажи мені.
Вона була ніжна й піддатлива, нічого не соромилась і почувала себе вільно в своєму жіночому єстві, але була ним так сповнена, так заполонена, що він відчував, як її невдоволена щедрість прокидається знову.
— Але чому я? — запитав він її.— Чому саме я?
— Чому саме ти? О господи, Скотті! А хто ж іще? Чому ти — це ти, а я — це я? Хіба так ставлять питання? Що віддаєш, те й дістаєш. Невже ти не бачиш, що тільки так і буває: одержуєш і віддаєш, віддаєш і одержуєш?.. У нас те саме. І не тільки зараз, але й раніше... і потім так буде. Так мусить бути завжди. Господи, як мені хочеться віддати себе всю, до самого денця!
Йому було шкода перебивати її, і він лише тихо промовив:
— Так, це правда. Це правда!
— Що правда? Скажи мені!
— Хіба я зможу пояснити...
— Все одно скажи! Хоча б що-небудь! Мені байдуже — що, тільки скажи!
— Хіба я зможу? Все це тепер одійшло від мене дуже далеко...
— Повтори! Повтори мені ці слова спочатку!
— Кажуть,— виплив у нього якийсь туманний спогад,— ніби кохання втекло в дрімучі ліси...
— Як це чудово! Ну! Прошу, говори далі!
— В ліси і, здається, ще в ніч...
— Ох, Скотті. Саме так. Я вже згадала. І як чудесно, що ти сказав це. Коли б ти сказав щось інше, я б тебе вбила. Ох, любий мій, що робить самотність! Ба-
чиш, що вона зробила зі мною? Ти можеш вимагати від мене все, все до кінця, до краю. Він не слухав.
— Якщо той, хто віддає себе всього, не любить, то як эке...
Він не озивався.
— А здорово я тебе спіймала! — вона сміялась, усе міцніше пригортаючись до нього.— Дурненький ти мій! Який же ти все-таки дурненький! Незрозумілий, незграбний... Такий таємничий...
Запало мовчання, сповнене найглибшого смислу.
— От уже все й пройшло!—сказала вона нарешті,— А ти в мене лишився. Яка я щаслива! — лепетала вона крізь сльози.— Безмежно щаслива! Я твоя, вся твоя. Нічого ні для кого в мене більше немає. Тільки для тебе, а в тебе — для мене. І я твоя, твоя, твоя! Які ж ми щасливі!
РОЗДІЛ 19
Вони довго стежили за тим, як по бровці мармурової камінної дошки повзе тарган, зривається, знову дряпається вгору і зрештою хазяйновито розгулює поміж кістяних слоників.
Як потрапив тарган у цю чисту кімнату? Вона обурилась:
— Я його уб'ю. Він її стримав:
— Облиш, Не треба нікого вбивати. Тоді вона схвильовано сказала:
— Гаразд, може, це нам на щастя. Ти віриш у щастя?
— Аякже! Адже я тут лише тому, що мені випало щастя. Просто поталанило!*
— Знаєш, як нам з Пікерінгом завжди везло? Якщо розібратися, то ми по-своєму жили щасливо. І через те мені хочеться знову бути щасливою. Тобі неприємно, що я про це говорю?