— Саме цього я боюсь.
— Чого?
— Ваших нагород. Визнання. Оце я найбільше й ненавиджу!
— Досі мені здавалося, що ви взагалі нездатні будь-що ненавидіти, проте...
— Я ненавиджу саме слово "визнання",— сказав він, беручись за другу порцію морозива.— Визнання — найрозтлінніше поняття в сучасній англійській мові.
— Ну от, знову нова теорія...
— Зате дуже стара практика,— насилу вимовив він з повним ротом морозива. Він їв дуже охайно, бо страшенно боявся заквацати вуса.— Визнавай заперечення свого супротивника, визнавай його самого, визнавай чиюсь особисту думку... Бр-р-р! Як тільки ця пошесть зачепила верхівку Англії, все пропало! Ви хочете прибрати до рук наших кращих людей. Досить їм
Добре, пані (араб.).
додуматись до чогось нечуваного, незвичайного, небезпечного для вас, і ви одразу ж — бац! — визнаєте їх і тягнете до себе в табір.
— І ви пропонуєте, щоб я уберегла від цього Скотта?
— Так. Він нам потрібен.
— Для чого?
— Не знаю. Настав час комусь сказати "ні!", І все.
— Нехай ваш Скотті спробує це сказати! Якщо зможе...
— То ж бо й воно... Він не з тих, що враз вибухають, він довго тліє. Він тільки починає ставити собі питання. А ви намагаєтеся злапати його раніше, ніж він хоча б намацає на них правильну відповідь.
— Який жах! — сказала вона.
— Облиште! Ось вам ваша кава і ваш англійський бісквіт. І не філософствуймо більше. Мені час повертатися в Абассію. І все ж, опріч Скотта, я дуже проситиму вас урятувати хоч те, що залишилось від нашого шляхово-топографічного загону, поки кривавий Черч не перетасував нас на протитанкову роту, групу протихімічної оборони чи щось таке інше, від чого не буде ніякої користі. Ви могли б це зробити, переговоривши з Уорреном. Або примусивши Скотта поговорити з ним. Адже ви маєте до них підхід, до цього генерала Уоррена та його компанії.
— Хіба Скотті не говорив вам, що вони задумали?
— Він сказав, що вони ще самі до ладу цього не знають.
— Невже?
— А що вони задумали?
— Звідки мені знати?
— Як звідки? Я певед, що всі це знають, крім Скотті та мене.
— Можливо. Але мені здається, що тепер усе залежить від Скотті.
— Що саме?
— Ваша майбутня доля. І доля шляхово-топографічного загону. По-моєму, його прикінчать, Куоті. Скотт мав змогу відродити його після смерті Шкерінга, та він забув про все, крім своєї ненависті до Черча. А тепер уже пізно,
— Ви могли б іще що-кебудь зробити. Вона роздратовано похитала головою:
— Я не можу нічого зробити.
— Довести генералу Уоррену...
Вона знову заперечливо похитала головою.
— Чому?
— Тому що, по-моєму, вони дають Скотту чудову нагоду відзначитись, а я не хочу цьому заважати. Генерал Уоррен гадає, що відкрив у особі Скотті нерядову людину. Але ж це добре! І йому потрібен не шляхово-топографічний загін, а сам Скотті. Уоррен знає, що я з усіма вами в близьких стосунках, і розпитував, якої ви про це думки. Я сказала, що ніхто з вас не образиться, якщо Скотті піде своєю дорогою, а ви — своєю.
— Отже, вони збираються нас розлучити?
Люсі спробувала просто відмахнутись од відповіді, але не змогла.
— Ну чого ви напосілись на мене? — прошепотіла вона, перехилившись через стіл.— Я нічого не знаю. Дайте спокій бідолашному Скотті.
Куотермейн заплатив по рахунку і, вицідивши з кухля останній ковток світлого пива, ще раз витер вуса.
— Такі-то, значиться, справи,— сказав він, усміхнувшись.
— Саме такі,— відповіла Люсі.
— Не слід забувати про його ставлення до Черча,— сказав він з надією.
— По-моєму, Скотті вирішив махнути на все це рукою.
— Сумніваюсь...
— Запевняю вас, що це так,
— Тоді прощавай, наш Скотті,— сказав він, пробираючись з нею до виходу між прилавків, заставлених кондитерськими виробами.— Якщо тільки мені не пощастить умовити його,— а я постараюся це зробити...
— Спробуйте! — сказала вона делікатно і взяла його під руку.
Абду Еффенді негайно оперували, бо Скотт узявся за справу енергійно і довів її до кінця. Лагідний лікар-єгиптянин, щоб заспокоїти Скотта, бадьоро його запевнив: "Гаразд. Гаразд. Ми зробимо все, що їреба!",— розрізав на спині старого болячку, викачав звідти цілий глек зацукрованої лімфи й викинув шматки водянистого м'яса. Під час цієї процедури старий помер, так і не опритомнівши.
— Бачите, до чого призводить темнота,— обливаю чись слізьми, говорив Атия.— Бачите, як усе безпросвітно.
— Він уже був старий,— утішав його Скотт.— Темнота тут ні до чого.
— Всьому виною наша темнота! — схлипуючи, стояв на своєму Атия.— Геть усьому!
Скотт послав його на вілісі додому попередити матір, а сам став походжати по тісних коридбрах Каср-ель-Айні, чекаючи, поки приготують тіло. Старого треба було одразу ж поховати, і Скотт домовився з казначеем лікарні про дерев'яну труну та катафалк з чотирма чорними помпонами на скляному ящику, запряжений четвернею коней, Абду Еффенді був коптом, і його треба було ховати на коптському кладовищі. Казначей замовив катафалк телефоном у бюро похоронних процесій з такими самими бадьорими запевненнями, якими розсипався перед Скоттом лікар.
Коли Атия повернувся до лікарні, уже споночіло, і Скотт чекав його на вулиці.
— Треба забрати батька додому,— сказав Атия.— Не можна ховати його просто з лікарні.
— По-моєму, брати тіло додому не дозволяється,— сказав Скотт.
— Та знаю! Але ховати його просто з лікарні — ганьба.
Очі в Атиї були величезні, ще більші, ніж звичайно, і зовсім сухі. Скотт відчув, що вони ось-ось спалахнуть від люті. Йому дуже хотілося звільнити Атию від образливої необхідності сваритися за тіло власного батька. Скотт пішов до казначея, але той рішуче відмовився. Тоді він розшукав лікаря, який робив операцію. Хірург лукаво усміхнувся, приязно поплескав його по плечу й весело сказав:
— Якщо зумієте його винести, катайте!
— А ви допоможіть,— попросив його Скотт, Лікар похитав головою:
— Найсуворіше заборонено. Ну от що. Йдіть у покійницьку й візьміть з собою його одяг. Це я вам влаштую. Потім одягніть його, тихенько винесіть, а я підпишу довідку, що він виписується з причини цілковитого видужання. Це все, що я можу зробити.
— А якщо нас затримають? — запитав Скотт.
— Значить, вам не пощастило,— відповів лікар. Вони ще довго попомучились, перш ніж відшукали