Жоден лікар у Каїрі не поїде в такий район і не стане робити послуги такій родині, але Скотт умовив військового лікаря з госпіталю в Геліополісі порушити неписаний закон і оглянути хворого єгиптянина. Лікар був біженцем з Югославії, що добровільно вступив у британську армію; він пішов із Скоттом, бо на нього цей закон не поширювався; —цей не єдиний тут неписаний закон був суто англійським, а лікарю надто довго і різнобічно доводили, що тільки англійці здатні поважати закони. От він і поплентався слідом за Скоттом в безнадійній сумній покорі, почуваючи себе страшенно чужим у цьому царстві суворого англійського догматизму.
Він оглянув Абду Еффенді, який лежав на залізному ліжку, і вийшов з Атиєю в передню кімнату, де їх чекав Скотт.
— Вони самі йому нашкодили,— сказав лікар Скотту.
— Чим же?— запитав Скотт. Атия кріпився, щоб не вибухнути.
— У нього діабет. І на спині утворилась величезна болячка. Будь-яке лікування діабетика, навіть звичайний розтин нариву, повинно проходити під наглядом лікаря. А вони його обліплювали якоюсь маззю. Рана загнилася.
— Жоден лікар не бажав сюди йти,— пояснив йому Скотт.
Югослав знизав плечима і цокнув язиком — тутешні порядки були для нього далекі й незрозумілі.
— Як же бути?— запитав його Скотт.
— Його треба покласти в лікарню, щоб почистити рану,— сказав югослав.— І то якнайшвидше. Коли можна — негайно, інакше...
Скотт знав, що жоден армійський госпіталь ні в якому разі старого не прийме, і навіть не став просити югослава спробувати його влаштувати; однак лікар і сам сказав, що всі старання підуть на вітер.
— Його доведеться покласти в єгипетську лікарню. А тут я вам нічим допомогти не можу.
— Ми влаштуємо його в Каср-ель-Айні *,— сказав Атия.— Можна одвезти його самим, чи для цього потрібна санітарна машина?
— Поки ви знайдете санітарну машину, буде вже пізно,— відповів югослав.
— Ну що ж,— сказав Скотт.— Ми одвеземо його самі.
— Але спершу одвезіть мене на роботу,— попросив югослав.— Я сьогодні чергую.
Скотт наказав Атиї чекати вдома, а сам повіз югослава в госпіталь на позиченому вілісі Куотер-мейна.
— Як ваша думка, є в старого хоч маленька надія?— запитав він лікаря по дорозі.
Той знову знизав плечима:
— Це вам може сказати тільки хірург. Йому потрібне лікування, інсулін. Домашні потроху давали йому цукор, очевидно жаліючи його, через те й утворилась болячка. Тепер у нього цукор у крові. Може, справа й безнадійна. Не знаю. Адже він немічний уже, цей старий.
1 Каїрська державна лікарня.
Коли Скотт став йому дякувати, лікар тільки безпорадно похитав головою; він провів очима віліс, і йому зробилося тужно. На хвилину югославу здалося, ніби він не зовсім на чужині.
Атия зустрів Скотта біля порога словами:
— Я їм сказав, що як тільки вони почнуть голосити, коли ми повезем його до лікарні, я їх поб'ю.
Роза і суданка-служниця Еррофа одягли старого в найкращий костюм, і хоч вони зустріли Скотта спокійно, подякували йому і пригостили чаєм, звичай вимагав, щоб вони трохи поплакали, коли старий залишає свій дім. Діти гралися на подвір'ї, а коли вони потик-нулись на двері, Атия погнав їх назад.
Одягнений Абду Еффенді лежав на тахті, опустивши розм'якле підборіддя на роздуті водянкою груди; він подержав Скотта за руку й, не дивлячись на нього, кивнув. Старий явно не розумів, що з ним коїться. Скотт і Атия перенесли його в машину; Атия підтримував батька за плечі, Скотт сів за руль, а жінки враз заголосили — видно, Атиї нелегко було виграти битву із споконвічними звичаями.
Коли вони під'їхали до лікарні і розшукали потрібного лікаря, Абду Еффенді вже знепритомнів.
Поки Скотт гасав на вілісі, Куотермейн позичив мотоцикла і примчав до Люсі Пікерінг на роботу у шифрувальний відділ.
— Як мило, що ви завітали, Куоті! — сказала вона.— Сто років вас не бачила.
— Ви зайняті?— запитав він.
— А що?
— Можете вийти на півгодинки?
— Можу, а що? Якісь неприємності?
— Та схоже на те. Мені треба з вами поговорити.
— Ой, як страшно!— Вона звернулася до сержан-та-шифрувальника, який шанобливо схилив перед нею голову:— Сержанте, я вийду на півгодини у важливій справі.
Поїздка на мотоциклі дуже її потішала.
Вона наполягала на тому, щоб сісти в сідло позаду Куотермейна, і по дорозі махала всім хоч трохи знайомим людям. Куотермейн привіз її в "Гроппі", де швейцарське мистецтво приготування солодощів та морозива досягло найвищої досконалості.
Каїрські дами вміли віддати належне швейцарському кондитеру.
— Що вам замовити?— запитав Куотермейн Люсі, вивчаючи меню, де на двох сторінках перелічувались різні frappé1, coupes2, bombes3, сендвічі, пива, кави, чаї, тістечка й закуски.
— Пиво,— сказала вона.
— Це на догоду мені?— з підкресленою делікатністю запитав він.— Гаразд. Я візьму каву по-віденсько-му, мигдалеве морозиво й до нього порцію збитих вершків.
— Господь з вами, Куоті!
Сафрагі 4 пішов виконувати замовлення, і вони чекали його, спершись ліктями на сірий мармуровий столик.
— А ви, як кращий друг бідноти,— лукаво сказала йому Люсі,— обрали для себе затишний куточок.
— Кращий друг бідних людей — собака,— відрубав він.
— Не треба перекручувати моїх слів.
— Хіба це не так?— запитав він, розгладжуючи пальцями густі вуса.— Правда, ми знаємо, що кращий друг бідноти — це ви. Пригадуєте, як ви щоразу чекали нас у Мені з ящиком апельсинів?
— Ну, годі. Давайте перемінимо тему.
— Що ж, давайте.
— Чому ви не звете мене Люсі або хоча б місіс Пікерінг? Ви ніколи не звертаєтесь до мене прямо. Завжди ковтаєте моє ім'я, ніби воно стає вам поперек горла.
— Це від збентеженості,— відповів він.— При вас я справді не наважуюсь вимовити вашого імені.
— Перестаньте молоти дурниці, Куоті. Терпіти цього не можу.
— Я теж. Противно, згодні?
— Ви хочете мене розізлити?
— Ось будь ласка, ваше пиво,— з нарочитою ввічливістю сказав він.— Ви певні, що вам не хочеться зі
1 Солодка страва із збитими білками або вершками (франц.).
2 Морозиво з фруктами та збитими вершками (франц.)*
3 Пончики (франц.).
4 Офіціант (араб.).
мною помінятись? Ніколи не бачив, щоб ви пили пиво. Безперечно, гадали, що я дудлю його цілими днями. Правда? Я вип'ю пиво, а ви беріть каву по-віденськи,— І він посунув їй через стіл каву.